Ми з Павлом потоваришували у 30 років, весь цей час жили по сусідству і часто влаштовували шахові та карткові партії у вуличній альтанці. До 65 років, за наших скромних пенсій, ми вирішили заощадити, здавши один будинок в оренду і оселившись разом в іншому. Обидва ми були самотні: Павло овдовів, не маючи дітей, а я вже багато років була в розлученні і мала сина, який живе в Німеччині.
Ми думали, що спільне проживання вирішить багато проблем: боротьба з самотністю, поділ обов’язків по дому, спілкування та допомога у хворобі, не кажучи вже про фінансову вигоду – ділити дохід від оренди будинку та оплачувати комунальні послуги практично за одну людину. Проте реалізувати наш план виявилося непросто . Рішення про те, в чиєму домі жити стало нашою першою сваркою. Зрештою я запропонувала свій будинок в оренду, щоб зберегти нашу дружбу.
Потім виникли розбіжності з приводу особистих речей та життєвих звичок: від того, що дивитись по телевізору, до розкладу сну та навіть уподобань у їжі. Відмінності в інтересах і порядку дня стали затьмарювати початкові переваги, що призвело до напруги та скорочення спілкування. Ми зрозуміли, що згодом усі люди звикають до власного простору та правил. Вирішивши поставити дружбу на чільне місце, ми припинили оренду, і я переїхала назад у свій будинок. Це рішення значно покращило наші відносини, підтвердивши, що дружба важливіша за спільне проживання.