Моя мама завжди була міцною та незалежною жінкою, але час, як відомо, не шкодує нікого. Коли її здоров’я почало погіршуватися, мій брат запропонував відправити її до будинку для людей похилого віку. Я розуміла, що це раціональне рішення, але моє серце чинило опір цій ідеї. “Я думаю, це найкраще, що ми можемо зробити для мами. У нас обох немає достатньо коштів забезпечити їй належний догляд”, – сказав брат під час нашої розмови. “Але ж мама завжди мріяла провести старість у своєму будинку. Невже ми не можемо знайти інший вихід?” – Заперечила я, відчуваючи себе у протиріччі між здоровим глуздом і емоціями. Ми обидва знали, що утримання мами вдома вимагатиме значних коштів та часу, чого ми не мали.
Але ідея відправити її до будинку для людей похилого віку, з іншого боку, здавалася мені зрадою. У пошуках компромісу я вирішила звернутися за порадою до своїх друзів та колег. Один із них запропонував рішення, яке жодного разу не спадало мені на думку: “А чому б вам не спробувати знайти домашню доглядальницю, яка могла б допомагати мамі? Це обійдеться вам трохи дорожче, ніж будинок для людей похилого віку, але набагато дешевше, ніж повноцінний догляд з вашого боку.” Ця ідея видалася мені проміжним варіантом. Я обговорила її з братом, і ми вирішили спробувати.
Ми знайшли чудову доглядальницю, яка погодилася допомагати мамі по кілька годин на день. Це полегшило всім нам життя і дозволило мамі залишатися у звичній обстановці. “Дякую, діти, що дозволили мені залишитися вдома,” – сказала мама, посміхаючись нам обом. Хоча все це й обходилося нам дорожче, ніж спочатку планувалося, я була щаслива, що змогла знайти рішення, яке влаштовувало всіх нас. Мама залишилася у своїй хаті, і ми з братом могли спокійно займатися своїми справами, знаючи, що вона у надійних руках. Напевно, це було найправильніше рішення, чи не так?