Я завжди була дуже близька до мами. Тому, коли її здоров’я почало погіршуватися, я без вагань взяла на себе турботу про неї. Моя сестра, навпаки, неначе зникла з нашого життя. Вона ніколи не приїжджала, не дзвонила, навіть у найважчі для нас часи. “Я така вдячна тобі, що ти поруч,” – говорила мені мама в один з останніх її днів. “Ти завжди була моєю опорою.” “Мамо, я завжди буду поруч, не хвилюйся,” – відповіла я, тримаючи її за руку.
Коли мама пішла на той світ, мені було дуже важко. Я втратила не лише матір, а й найкращу подругу. І тут, як грім серед ясного неба, моя сестра з’явилася на порозі батьківського будинку. “Я прийшла за своєю часткою,” – сказала вона, навіть не намагаючись приховати жадібність в очах. “Я хочу те, що мені належить.” Я була здивована її нахабством. “Тебе не було поруч, коли вона так потребувала тебе,” – сказала я, намагаючись стримати сльози.
“Ти навіть не приїхала попрощатися.” “Це не має значення. Я її дочка, так само, як і ти, і я маю право на частину спадщини”, – наполягала вона. Ми вступили в суперечку, яка швидко переросла у сварку. Зрештою, я вирішила, що ніщо не варте мого спокою. “Добре, забирай свою частку”, – сказала я їй. “Але пам’ятай, що ти втратила дещо більше, ніж майно. Ти втратила сім’ю.” Коли вона пішла, я відчула полегшення. Я зрозуміла, що моя любов і турбота про маму були безцінними і що ніякі матеріальні речі не зможуть замінити ці почуття та спогади, які в мене залишилися після мами.
Як ви думаєте, вона правильно вчинила?