Я ріс, не знаючи про старшого сина моєї матері – Ігоря – який ніколи не жив із нами. Мама рідко згадувала про нього, тільки коли приносила додому непридатні для мене подарунки, які, швидше за все, призначалися йому. Ігор завжди жив зі своєю бабусею, маминою матір’ю, через розлад у сім’ї. Мамині родичі цуралися її за те, що вона віддала перевагу своєму першому рідному синові. Незважаючи на це, я завжди вважав її за хорошу матір. Ми жили в розкішній чотирикімнатній квартирі, що залишилася від першого шлюбу мами з літнім професором.
Про існування Ігоря я згодом дізнався, але реального спілкування між нами не було, якщо не брати до уваги випадкового обміну подарунками через маму. Зараз мені вже за сорок, я все життя прожив у цій квартирі, привів сюди дружину та виростив тут своїх дітей. Але моя мати сильно змінилася за ці роки . Колись тиха та любляча, вона стала відстороненою, не пропонуючи жодної допомоги по дому чи з нашим сімейним бюджетом. Нещодавно вона приголомшила нас, повідомивши, що половина квартири згідно із законом належить Ігорю – згідно із заповітом його батька.
Більше того, вона планувала включити його до свого власного заповіту і, можливо, залишити йому більшу частину свого майна. Ця новина стала для мене важким ударом, тому що я завжди припускав, що квартира буде моєю. Ми з дружиною намагалися напоумити маму, але вона наполягала, що так вона викуповує свої минулі помилки з Ігорем. Тепер на нас чекає невизначене майбутнє в нашому сімейному будинку, і ми не знаємо, як реагувати на рішення моєї матері. Її вчинок змусив нас серйозно замислитися: а що на нас чекає далі?