Я завжди ставився до подорожей на дачу як до покарання. У дитинстві кожна подорож до бабусі здавалася мені нудною і марною. Але все змінилося, коли я став студентом. Якось, зовсім несподівано для себе, я відчув непереборне бажання відвідати бабусю. Коли я приїхав, бабуся зустріла мене з широкою посмішкою та обіймами. “О, мій любий! Як я рада тебе бачити!” – Вигукнула вона, і я відчув тепло, якого так не вистачало мені раніше. Вона пригостила мене гарячим чаєм та домашнім пирогом, і ми довго розмовляли. Я розповідав про своє навчання, про друзів, про свої плани на майбутнє.
Бабуся слухала мене з такою увагою та цікавістю, що я раптом зрозумів, як багато втратив, ігноруючи ці поїздки у минулому. З того дня я почав часто приїжджати до бабусі. Кожна поїздка була сповнена теплотою та радістю. Однак моє новонабуте щастя було недовгим. Через рік після того, як я відновив свої поїздки, бабуся пішла з життя. “Я так багато часу втратив…” – говорив я собі, згадуючи про ті роки, коли я уникав поїздок до бабусі.
“Я міг би провести з нею набагато більше часу, якби не був таким дурним.” Зараз, коли я повертаюся на дачу, то відчуваю смуток та водночас подяку за ті моменти, які у нас були разом. Бабусин будинок, її сад, кожна дрібниця нагадують мені про неї. Я зрозумів, наскільки важливо цінувати час, проведений з близькими. Ці спогади тепер є для мене безцінним скарбом, що нагадує про те, що любов і турбота – це те, що ми повинні дарувати своїм близьким щодня, поки ми маємо таку можливість.