З дитинства я була чутлива до хибності та нещирості. Мене завжди засмучувало, коли люди втрачали свою індивідуальність, ганяючись за схваленням інших. Цей комплекс переслідував мене все життя. Все змінилося, коли після восьми років шлюбу я зрозуміла, що мій чоловік Андрій став саме такою людиною. Він був справжнім перфекціоністом у роботі, завжди прагнув похвали від начальства та схвалення колег. Це усвідомлення вдарило мене як грім серед ясного неба. Якось увечері я не змогла втриматись і заговорила з ним про це.
“Андрію, ти ж не повинен постійно доводити всім, що ти найкращий. Ти не боїшся втратити себе, ганяючись за чужою думкою?” Він подивився на мене з подивом. “Я просто хочу бути успішним. Що в цьому поганого?” “Але це не все. Ти забуваєш про себе, про нас. Ти змінився,” – відповіла я, відчуваючи, як моє серце стискається від гіркоти. Андрій на мить замовк, а потім тихо сказав: “Я не хотів тебе образити. Просто намагався бути кращим.” З того часу ми стали частіше говорити про наші почуття і про те, що справді важливо. Я зрозуміла, що Андрій не погана людина.
Він просто потрапив у пастку своїх амбіцій та страху не відповідати очікуванням. Ми поступово порозумілися, і Андрій почав більше часу приділяти нашим відносинам, а не тільки роботі. Я була щаслива бачити, як він повільно повертається до себе справжнього – того, у кого я закохалася. Цей досвід навчив мене, що важливо не боятися говорити про свої почуття та страхи. Іноді це може врятувати як відносини, так і саму суть людини.