Раїса, обтяжена віком і самотністю, зіткнулася одного разу з холодністю відносин зі своєю дочкою за межами будівлі суду. Протягом усього свого життя Раїса з любов’ю виховувала своїх дітей, долаючи труднощі, ставлячи їхні потреби понад свої власні, часто йдучи на значні особисті жертви. Вона звільнилася з роботи, щоб доглядати своїх маленьких дітей, а пізніше і свою хвору матір. Згодом її можливість повернутися до роботи зникла через застарілу кваліфікацію.
Після смерті чоловіка Раїса опинилася у скрутному фінансовому становищі. Скромна пенсія ледве покривала її основні потреби, що змусило її звернутися за фінансовою допомогою до своїх дітей. Однак її прохання зустріло опір з боку її дочки, яка запропонувала як рішення здати успадковану квартиру в оренду. Ця порада, підкреслена відсутністю емпатії, загострила їхні стосунки, привівши до хворобливої дистанції між матір’ю та дочкою. Рухаючись необхідністю та порадою сусідки, Раїса звернулася за юридичною допомогою, сподіваючись, що суд зобов’яже її дітей надавати фінансову підтримку.
Однак рішення суду, на яке вплинуло право власності Раїси на майно, було не на її користь, що призвело до подальшого відчуження її дітей. Син, хоч і був засмучений сімейною динамікою, продовжував пропонувати фінансову допомогу, але дочка, здавалося, викреслила існування матері зі свого життя, залишивши Раїсу остаточно зануреною в розчарування та смуток. Чи не було звернення до суду поспішним рішенням? Чи пенсіонерка просто не мала іншого виходу?