Коли я переїхала до Португалії по роботі, моєю метою було накопичити на покупку квартири. Виходячи зі скромної сільської родини, мої батьки робили все, що в їх силах – для мене та трьох моїх братів. Ми завжди відчували їхню любов і тепло, незважаючи на фінансові труднощі. Я вийшла заміж і переїхала до хати бабусі мого чоловіка, дбаючи про неї у старості. Життя йшло своєю чергою, і в нас народилося двоє дітей. Однак після її відходу на той світ, а пізніше і смерті мого чоловіка Павла, життя стало набагато важчим. Наші діти поїхали вчитися в місто, і будинок здавався ще пустішим.
Я відчувала фінансові та емоційні труднощі. Бажаючи краще утримувати своїх дітей, я вирішила попрацювати за кордоном у Португалії. Я старанно працювала понад 15 років. Хоча спочатку я щедро підтримувала своїх дітей, але згодом помітила, що їхня жадібність зростає. Я почала занижувати свої доходи, розуміючи, що мені потрібно підготуватися до свого майбутнього. Я мріяла купити міську квартиру. Незважаючи на постійні прохання моїх дітей продати сільський будинок, я обома руками трималася за нього. Коли я повернулася на батьківщину і купила собі квартиру, мої діти були приголомшені.
Я дала їм трохи грошей, але вони відчули себе зрадженими, думаючи, що я маю поділитися з ними останніми копійками. Їхня реакція збила мене з пантелику. Зараз я виставила сільський будинок на продаж, плануючи поділитися з ними частиною виторгу, а решту приберегти. Проте вони припинили спілкування зі мною. Я не можу не порівняти своєї вдячності за жертви моїх батьків з очікуваннями моїх дітей від мене. Але чому їхня подяка так відрізняється від того, що я відчувала колись до своїх батьків?