Час летить непомітно, особливо коли в голові тільки кар’єра і гроші. У дні моєї молодості зустрічі та романи здавались мені лише тимчасовою забавою, що відволікає мене від справжньої мети. У свої 54 роки, вже будучи на піку успіху, я раптом усвідомила, що довкола мене немає нікого, хто міг би розділити радість моїх досягнень. Згодом самотність стала нестерпною. Якось я вирішила відвідати сімейні збори, до яких раніше ставилася з невимовною зневагою.
“То ти таки вирішила нас вшанувати своїм візитом?” – З сарказмом помітила моя тітка. “Так, мабуть, настав час щось міняти”, – з усмішкою відповіла я. Того вечора я зрозуміла, що рано чи пізно кожній людині потрібно тепло близьких. Родичі поступово почали приймати мене назад у своє коло, хоча деякі й зберігали невдоволення моїм минулим ставленням. Якось на недільній прогулянці мені зустрівся Георгій. Ми познайомились і розмовляли. Його спокій та вміння насолоджуватися життям мене заворожило. Ми почали зустрічатися, і я вперше по-справжньому відкрила для себе, що таке турбота та увага.
“Ти знаєш, я раніше ніколи не дозволяла собі так просто насолоджуватися життям,” – зізналася я йому одного разу. “І як тобі такий досвід?” – усміхнувся він. “Це … неймовірно,” – щасливо відповіла я. Тепер, щовечора, сидячи біля каміна, ми обговорюємо минулий день, плани на майбутнє, і я усвідомлюю, що раніше просто бігла від самого життя в нескінченному прагненні успіху. По-справжньому цінні речі були довкола мене завжди, але я не бачила їх. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.