Я була на шостому місяці вагітності, коли дізналася про іншу жінку мого чоловіка. Виявилось, що коханка була завжди. Я багато плакала. Але не подала на розлучення, щоб дитина не росла без батька. Минали дні, тижні, місяці, проте щастя мені таке життя не принесло. Якось я поїхала на пару днів до батьків, до іншого міста. Там, відчувши себе погано, звернулася до лікаря. Нічого серйозного не знайшли, але виписали пігулки. Грошей у мене було мало, і я зателефонувала чоловікові, попросила скинути на картку грошей. – Батьки поруч із тобою, візьми в них, – відповів мені чоловік. Я була приголомшена і ображена його відповіддю до глибини душі. Таке враження, що це не він мені, а я йому зраджую.
Та ще й гроші прошу в нього. Повернувшись назад, до свого міста, я побачила … шафи напівпорожніми. Благовірний боягузливо втік, забравши свої речі. Заодно прихопив і щось із моїх. Після цього ми з ним не бачилися. Спроби прояснити те чи інше питання телефоном, незмінно закінчувалися сваркою. Я моментально стала чужою для чоловіка, і моя вагітність його не цікавила. Я поїхала із орендованої квартири, повернулася до своїх батьків. Минуло півроку. У мене народилася мила крихітна дочка. Після цього чоловік ще довго мені телефонував, просив забути старі образи і повернутися до спільного сімейного життя.
Але я не могла забути його поведінку, не хотілося знову жити з такою людиною поряд… До розлучення я не уявляла свого життя без нього. Хотіла зберегти сім’ю. Тепер не хочу повернутись до такої родини. Я не хочу принизливого ставлення до себе. Наша спільна історія із цією людиною закінчена. І якщо мені колись судилося зустріти нове кохання і створити нову сім’ю, я зроблю все, щоб не допускати колишніх помилок. Я вийду заміж тільки за того, хто поважатиме мене і любитиме. Не зраджуватиме мені, бо побоюватиметься того, що втратить мене назавжди.