Мені майже 50, і я подумую вийти заміж, хоча знаю, що багато хто засуджуватиме мене за це. Моя єдина дочка, Оксана, яка має свою сім’ю, не схвалює цього. Вона вважає, що в моїй сім’ї має бути тільки вона та моя онука. Мені не зрозуміла її жорстка позиція: хіба я не можу бажати підтримки в старості? Хіба я не гідна жіночого щастя? Ми з батьком Оксани розійшлися, коли вона була зовсім маленькою, що ускладнило мої стосунки з матір’ю, яка не схвалювала неповну сім’ю і відмовляла від розлучення. Я приділяла Оксані першочергову увагу, нехтуючи своїм особистим життям.
Коли вона вступила до університету, настала самота. Згодом я зустріла Ярослава на дні народження подруги. Ми прив’язалися один до одного, але я приховувала це від Оксани, боячись її реакції. Коли Ярослав зробив мені пропозицію, я довірилася Оксані, сподіваючись на її підтримку. Її різка незгода мене здивувала, вона натякнула, що він може мати приховані мотиви. Я хотіла познайомити Ярослава із донькою на своєму дні народження, але все пішло не так. Дочка опосередковано звинуватила його в крадіжці каблучки, а потім «знайшла» її і поводилася як ні в чому не бувало.
Ярослав вважав, що дочка просто заздрить, запевняв мене, що це минеться. І все-таки, через вісім років, незважаючи на те, що ми офіційно оформили наші стосунки, Оксана наполегливо намагається зірвати наш шлюб. Дочка стверджує, що Ярослав мені невірний, і йому потрібні лише мої гроші. Вона повторює, що мені для повного щастя потрібні тільки вона та моя внучка. Якщо Оксану влаштовує її шлюб, то я не можу зрозуміти її ворожості до мого. Я дорожу дочкою та онукою, але закиди Оксани мене втомлюють. Я почуваюся безпорадною та винною за своє щастя.