Протягом двох тижнів щовечора Віра спостерігала за літнім чоловіком, який сидів на лаві навпроти її будинку. Здавалося, він на когось чекав. Одного дощового вечора, розпалена цікавістю, вона підійшла до нього і заговорила. Коли вона сіла поряд з ним, він попередив, що лава мокра й холодна. – Чому ви сидите тут щовечора? – спитала Віра, – живете у цьому будинку? Чоловік забарився, пояснивши, що зупинився в готелі неподалік, а не вдома.
– Ви весь час дивитеся на вікно моєї квартири… – зніяковіло відзначила вона. Чоловік, мабуть, був розчарований, дізнавшись, що вона живе в цій квартирі і запитав про її матір і про те, чи вона є господаркою квартири. Дізнавшись, що Віра купила квартиру у молодої жінки, у якої не стало матері, чоловік помітно засмутився, навіть мало не заплакав. Він з жалем розповів, що міг би приїхати рік тому, але не зробив цього через страх… він сподівався побачити своє старе кохання, жінку, яка раніше жила у квартирі Віри. Сказавши, що він не має причин залишатися, чоловік пішов.
Коли він сів в автобус і зник з поля зору, з’явився чоловік Віри Віктор. – Ти нікуди від мене не втечеш? – схвильовано запитала Віра. Коли Віктор запевнив її у своєму коханні та відданості, вона міцно обійняла його, пообіцявши ніколи не відпускати. В її очах промайнула смуток від історії любові, що спізнилася, і вона твердо вирішила не повторювати помилок незнайомого чоловіка.