Коли я росла у невеликому селищі під Вінницею, мої батьки часто їхали на заробітки, а ми з братом залишалися з бабусею та дідусем. Вони вклали гроші в ремонт нашого будинку і обіцяли нам обом чудове майбутнє. Коли мій брат одружився, батьки влаштували пишне весілля та подарували йому двокімнатну квартиру у Вінниці. Те саме вони обіцяли і мені, «коли прийде мій час». Три роки тому батько тяжко захворів, але дивом видужав.
Тепер мама, яка працює у місцевому магазині, є єдиним годувальником нашої родини та дуже жорстко контролює фінанси. Нещодавно, коли ми з нареченим почали планувати наше весілля, і я звернулася до мами за підтримкою. Вона запропонувала лише кілька тисяч із своєї зарплати, заявивши, що більше нічим допомогти не може. На моє запитання про квартиру мати зневажливо відповіла, що зараз не час.
У жаху я подзвонила батькові, який, схоже, засоромився і пообіцяв усе виправити. Пізніше того ж дня мені зателефонувала мама і холодно зреклася мене, сказавши, що якщо я в 25 років не можу зрозуміти ситуацію в нашій сім’ї, то вони мені більше не батьки. Зараз я чіпляюся за надію, що тато переконає маму ставитися до мене так само, як вони свого часу ставилися до мого брата. Як вони могли бути такими несправедливими до мене? Чи можна після цього взагалі називати їх батьками?