Катя наводила лад у квартирі, коли у двері подзвонили. Катя чекала побачити за дверима тітку Любу з пирогами чи новини про бабусю. Натомість на порозі стояла незнайомка з рудими кучерями та яскравим макіяжем. – Ти що, не впізнаєш мене? Я твоя мама, – заявила жінка. Ця зморшкувата жінка зовсім не була схожа на ту жінку з пам’яті, яку Катя зберігала про свою матір – єдине, що в неї від мами залишилося. Катя, студентка коледжу, трималася на відстані, згадуючи, як десять років тому її покинула мати. Жінка, яка мала своє життя в Німеччині, спробувала виправдати свою відсутність і розповіла, що весь цей час надсилала гроші доньці.
Ці гроші, заховані у книзі, Катя не чіпала з гордості. Вона навіть сказала, що може все повернути до останньої копійки. Десять років тому Катя з мамою залишилися самі після відходу батька дівчинки. Напруга наростала, коли мати віддала перевагу дочці новому життю за кордоном, пообіцявши возз’єднання, яке так і не відбулося, коли Катя його потребувала. З того часу дівчинка жила з бабусею, переживаючи самотність і глузування однолітків з приводу її “зниклої” мами. Тепер мати хотіла відвезти до Німеччини та Катю, і її хвору бабусю. Коли Катя поїхала до лікарні, бабуся залишила рішення за нею, сказавши, що підтримає будь-який вибір.
Незважаючи на наполегливі прохання матері та фотографії з її гарного життя за кордоном, Катя була налаштована скептично. Отримавши про всяк випадок закордонний паспорт, вона вирішила залишитися з бабусею – єдиною постійною людиною в її житті. Мати поїхала, а Катя знайшла втіху в обіймах бабусі, віддавши перевагу любові і стабільності порожнім обіцянкам та ілюзіям хорошого життя на чужині.