Коли я навчалася в дев’ятому класі, мої батьки розлучилися, і моя мати здійснила свою мрію жити в Америці. Я залишилася з батьком у нашій трикімнатній квартирі. Без мами бабуся допомагала нам по господарству. Моя мати не виходила на зв’язок протягом п’яти років, залишивши нас у невіданні про її місцезнаходження.
Коли я навчалася в університеті, вона з’явилася і повідомила про свій успіх: вона успадкувала будинок і 200.000 доларів від мільйонера, про якого дбала, що призвело до відкриття її власного бізнесу. Моя радість за неї була недовгою, бо мама знову зникла з нашого життя. Цього року я отримала візу в США і звернулася до мами за возз’єднанням. Вона погодилася зустрітися, і вже за кілька місяців я з полегшенням побачила знайоме обличчя в чужій країні. Я думала, що залишуся з нею, планувала пожити в неї трохи, але реальність різко відрізнялася від моїх очікувань.
Після прибуття ми зустрілися за сніданком, де мама вручила мені 500 доларів, побажала удачі і запропонувала повідомити її, коли знайду квартиру і якщо знадобиться допомога з пошуком роботи. На чужій мені території незнайомці надали мені більше підтримки, ніж моя рідна мати. Я вирішила не підтримувати зв’язок із мамою… вірніше, не прагнути цього. Мені нецікаво слухати про її успіхи, доки я, грубо кажучи, борюся за існування.