Ми довгі роки жили у фі нансових nроблемах, і нещодавно виявилось, що мама успадкувала величезну квартиру від свого дядька і весь цей час про це мовчала.

0
24

Після школи я вступила до університету в столиці, де познайомилася із чудовою людиною – Тарасом. Він став моєю опорою, моїм найкращим другом, а згодом і чоловіком. Після випуску ми знайшли хорошу роботу, зняли квартиру і разом збудували своє нове, спільне життя. Через чотири роки після підвищення Тараса ми вирішили купити квартиру, взявши на неї іпотеку. Через два роки після початку цієї нової фази ми були у нестямі від радості, виявивши, що чекаємо близнюків. Однак радість незабаром змішалася з занепокоєнням після народження малюків, оскільки наші фінанси скоротилися, і їхня більшість була поглинена іпотекою та потребами наших дітей.

Advertisements

 

Тарас планував знайти підробіток, а я мала намір вийти на роботу, віддавши дітей до дитячого садка якомога раніше. Дивно, але одного разу моя відчужена мати приїхала до нас, щоб зустрітися зі своїми онуками. У невимушеній розмові вона розповіла, що успадкувала квартиру з трьома спальнями в столиці від покійного дядька і шукала квартирантів з метою використати прибуток від здачі квартири дохід для фінансування свого неквапливого способу життя. Вона навіть запланувала відпустку до Іспанії та говорила про це так, що мені навіть стало соромно за своє невідповідне фінансове становище.

 

Я була вражена тим, що мама не розкрила спадщину, поки ми боролися за благополуччя своїх дітей. Того вечора ми з Тарасом обговорювали, як звернутися до неї за допомогою: або запросивши половину доходу від оренди, або запропонувавши їй продати свою квартиру, щоб купити іншу менше, а гроші, що залишилися, використовувати для допомоги з нашою іпотекою. Однак, коли я смиренно звернулася до неї з нашим скрутним становищем та пропозиціями, вона категорично відкинула і те, й інше, віддавши перевагу своєму способу життя та подорожам, а не нашим потребам. Мені було боляче бачити, що моя мати байдужа до боротьби її сім’ї. Вона ж скоро постаріє, і їй знадобиться наша допомога, але я відчуваю гіркоту через те, що я зобов’язана допомагати їй, поки вона відмовляється робити те саме зараз для нас. Чи виправдана моя образа, на вашу думку?

Advertisements