Дід Іван п’ять років тому поховав дружину, а дочок виростив, обидві давно виїхали жити в місто, там і вийшли заміж. Могилка дружини знаходилася недалеко, чоловік часто її відвідував. Старий не страждав від самотності. У нього була улюблена майстерня. Сили в нього були вже не ті, але він все одно там часто щось майстрував. Це не було роботою вже, швидше просто хобі. Дочки старого не забували, приїжджали часто, але окремо, вони не ладнали чомусь. Це засмучувало старого. Онуків він бачив рідше, всі були зайняті роботою або навчанням. Сумував за нимі старий, але не ображався, ставився з розумінням.
Останнім часом дочки розмову про спадщину завели. Будинок у селі гарний, добротний, всі меблі всередині ручної роботи. У свій час їх сім’я жила дуже забезпечено. Сестри ворогують і намагається кожна умовити Івана залишити їй у спадок бдинок, хоча обидві не в чому не потребують, дітей виростили, квартири, машини у них є. Іван на той світ не збирався, такі розмови його взагалі сильно пригнічували, але як вчинити він не знав. Якось він пішов на могилу до дружини, щоб порадитися, але здалеку помітив чиюсь фігуру.
-Дід, привіт! -Михайлику, це ти? Давно тебе тут не було! -Вибач, робота. Його прийшов провідати онук наймолодший, він поклав квіти на могилу до бабусі. Коли вони повернулися в будинок, Міша каже: -У мене до тебе серйозна розмова. Чув, що ти майстерню продаєш? Я хочу куnити. Хлопець поклав на стіл велику су му грошей. Дід здивувався: -А навіщо вона тобі? -Хочу працювати. Дід трохи з місця свого не вnав. Найбільше він хотів, щоб хтось його справу nродовжив. Дід був зворушений. Так і вирішилося питання із спадщиною. Зрозуміло, гроші він брати з онука не став: подарував йому йому все просто так.