Чоловік кинув мене, коли діти ще були маленькими. Єлизаветі тоді було всього один рік, а Максиму – п’ять. Їх батько поїхав закордон і після цього життям рідних дітей не цікавився, як ніби забув про них. Всім відомо, яке непросте життя матері одиначки. Ось і я крутилася і крутилася як могла, багато років свого життя присвятила дітям. Це був усвідомлений вибір. Мені просто хотілося, щоб у них було насичене, щасливе дитинство. Діти у мене вже дорослі, обом по двадцять років, давно вилетіли з батьківського гніздечка.
Син живе в столиці, вчиться на стоматолога, а дочка в обласному центрі на педагогічному факультеті. У свої сорок років я зустріла чудового чоловіка. Тоді я вже не мала жодних надій на особисте щастя. Думала, що мій час минув. Але Роман був мені призначений долею. Незабаром ми одружилися.Ми в щасливому шлюбі знаходимося вже три роки. Мої діти з Ромою знайшли спільну мову, іноді приїжджають і відвідують нас, чому я дуже рада. Тільки недавно я виявила, що вагітна.
Насамперед я думала про те, що від дитини потрібно позбутися. У моєму віці небезпечно народжувати. Але побачивши щасливий погляд Роми, я дещо засумнівалася в своїх думках. У нього немає своїх дітей, але він про них завжди мріяв. Я пройшла обстеження і з’ясувалося, що нічого не перешкоджає тому, щоб народити. Тільки коли про все це дізналися мої діти, вони висловилися категорично проти:»Мамо, в такому віці соромно народжувати. Навіщо тобі ще дитина?»Тепер я не знаю, як вчинити.