Дочка захво ріла та потрапила до лі карні. Не важливо, що саме з нею трапилося, зараз їй набагато краще та спокійніше. Вона самостійно сидить, їсть, гадаю, незабаром ми зможемо поїхати додому разом. Я всім зобов’язана лікарю дочки. Три доби вона не поверталася додому, хоча там на неї чекали люблячий чоловік і син. — Дитина росте без матері, — чую, як кричить чоловік у телефоні, а у дружини червоні, стомлені очі, вона ледве тримається на ногах, але має рятувати дітей. Два дні тому до лі карні надійшов хлопчик із важким діаrнозом.
З ним була мати. Життю хлопчика загрожувала небезпека — якась ін фекція. Потрібних ліків не було у лікарні. Лікар попросила матер хлопчика куnити потрібні антибіотики в аптеці. -Я вас засуджу. Хіба ви лі кар? Дістаньте ліки самі! — кричала на всю лі карню мати хво рого хлопчика. А лікар попросила чоловіка куnити ліки, але у відповідь жодної подяки. -Моліться, будь ласка, за мого сина, він у лікарні, — чую я щодня за лі карняною стінкою. Мати дзвонить усім родичам і сама молиться весь день. А лікар у цей час намагається врятувати життя дитини.
Я вірю в Бога, в його силу, але він дав нам свободу і не може втручатися в нашу долю. Натомість він надсилає таких освічених, професійних лікарів, щоб вони рятували життя наших дітей. Хлопчику було вже краще, його вдалося врятувати завдяки тим препаратам, які рідна мати не спромоглася куnити, бо в цей час активно молилася Богу. А лікар, завдяки якому було врятовано ще одне життя, нарешті повернулася додому до своєї родини, син скучив за нею, матері вже чотири дні не було вдома. Мати хво рого хлопчика цього не розуміє. Вона за стіною продовжує. -Дякую тобі, Господи!