Їхав у поїзді. Зайняв місце біля вікна. Заходить матуся із сином, років п’ять на вигляд. – Чоловік, ви сіли на моє місце, – стверджує вона. – Покажіть квиток, – парирую я. – Місце біля віконця моє! Моєму хлопчику хочеться дивитися у вікно. Так і тягло послати її лісом, але ненавиджу сkандали. Щоб не чути її вереску, пересів. За двадцять хвилин знову. – Чоловіче, тут сильно дме, давайте назад мінятися, – вимагає матуся. – Самі ж рвалися до вікна! – Заперечив я. – Але ж дитина може застудитися!
– Тоді сідайте до вікна самі! І відчепіться від мене! Відстати матуся не захотіла, свербіла і свербіла, тож я знову пересів до вікна. Завісив курткою ділянку, звідки продувало. Їдемо далі. Мамочка мовчки вирячилася на мою куртку, мабуть дивуючись, як це вона сама не зрозуміла. Тепер щоб її синочку не було нудно, вона включила йому на телефоні мультики. На повну гучність. – Жінка, беріть навушники, – простягаю їй свої. – Не треба. Хлопчику подобається так дивитись. – Дуже може бути. Але ці верески та писки заважають мені. – Ви доросла людина, а це дитина. Потерпіть. “Ну що ж, мамо, сама напросилася”, подумав я і дістав свій ноутбук.
Ввів у рядок пошуку “мультфільм для дорослих”. Пошуковик видав кілька сторінок. Увімкнув перший же, хто попався. Якась японська мульт . Мій мультфільм хлопчику здався набаrато цікавішим, і він дивився в екран ноутбука. – Вирубайте цю вульгарність негайно! – Запитала матуся. – Чому це? Мені він подобається, – спокійно відповідаю їй. – Подобається, дивіться у себе вдома, а не вмикайте при моїй дитині! – Не подобається, не дивіться. Я ж не примушую. Тим більше тут навіть верескливої музики, як у мультиках вашого хлопчика, немає. Вибирайте або вимикаєте свої мультики, або дивимося мій. – Ну добре. Давайте ваші навушники. – Ну ні. Пропозиція втра тила актуальність. Раніше треба було погоджуватися. Тепер діє ”або”… Ми обидва вимкнули свої гаджети.