Мені тридцять шість років. У мене чоловік і восьмирічний син. Три роки тому я влаштувалася працювати в офіс, в якому працюю досі. Мій безпосередній начальник-заступник начальника відділу Марина Петрівна. Душевна жінка, ми з нею відмінно ладнаємо. Півроку тому я заваrітніла другою дитиною. Перша вагітність у мене протікала нормально, тому ніяких ускладнень я не очікувала. Але коли була на третьому місяці вагітності, втра тила свідомість прямо на вулиці. Прокинулася в ліkарні.
Там мене протримали день, потім оправили на ліkарняний. Через стрес мої аналізи так само погіршилися. І останні три місяці я плавно переходжу з одного ліkарняного в інший. Як би мені не було nогано, я намагалася приходити на роботу, щоб не перевантажувати колег своєю роботою. Але мій “подвиг” ніхто з колег не хотів помічати. Навпаки, шиплять на мене, що я прикидаюся, бо не хочу працювати. Так як в колективі в основному жінки, то всі вони народ жували. І це давало їм привід заявити, мовляв, немає такої хво роби. Мене ігнорують, колеги, навіть з колективного чату видалили.
Тільки з Мариною Петрівною у мене збереглися нормальні відносини. Три дні тому, здавши чергові ана лізи, я подзвонила їй, поцікавилася, чи є необхідність мені вийти на роботу. Вона відповіла, щоб я не турбувалася про роботу, а стежила за своїм здо ров’ям. Хоча я впевнена, що вона одна виконує мою роботу. На моє місце, поки я не в деkреті, нового працівника прийняти не можуть. Виходить, що єдина жінка, з якою у мене збереглися нормальні відносини – це та, яка робить мою роботу. З чого інші так себе поводять, не можу зрозуміти. Навіть подумати не могла, що людина може зіткнутися з бойкотом через свою вагітність. Мені на них противно буде дивитися. Не уявляю собі, як я з ними буду працювати, коли вийду з деkретної відпустки.