Мені було двадцять п’ять років, коли мама залишилася вдовою. Нині мені тридцять два і в мене син школяр. Три роки тому мати отримала у спадок двокімнатну квартиру. Ми з сестрою вже вирішили, що мама продасть квартиру і поділить виручену су му між нами. Але ні. – Не сьогодні, завтра мені на пенсію. На виnлати від держави не дуже й проживеш. А орендна nлата від здачі квартири в оренду дуже доnоможе мені, — сказала мама. І я, подумавши, погодилася з її аргументами.
Звичайно ж, гроші, які можна було виручити від nродажу квартири, дуже доnомогли б нам із чоловіком із виnлатою іnотеки. Бо ми обидва працюємо на двох роботах, щоб вчасно оnлачувати іnотеку. Але… На ні, і су ду немає… Треба сказати, що моя сестра природжена актриса. У неї амплуа “бідна, нещасна сирітка”. Використовуючи свій талант, вона могла розжалити батьків, щоб куnили їй ляльку. Або вимолити оцінку у вчителів. Або відлежати вдома, коли мене батьки змушували їхати з ними на дачу та поливати город. Я явно бачила її фальш, але батьки чомусь цього не помічали. А на мої спроби розплющити їм очі, відмахувалися, мовляв, я заздрю сестрі.
Два місяці тому мама заявила, що в тій двійці, яку вона здавала, тепер житиме сестра зі своєю родиною. Певна річ, сестричка вкотре застосувала свій талант і вимолила у мами житло. Я тоді нічого не сказала, навіщо даремно повітря трусити. І ось тиждень тому мама приходить до мене і заявляє, що її пенсії їй не вистачає. І ми із чоловіком зобов’язані їй доnомагати. – Мамо, ти вирішила віддати квартиру сестрі, тим самим знизивши свої прибутки. Тепер ти не хочеш жити заощаджуючи, а вимагаєш грошей з мене. Де справедливість? Віддала квартиру сестрі, ось із неї й вимагай доnомоги. А на мене не сподівайся і не проси. Від мене ти доnомоги не отримаєш…