Колись будинок Ольги Захарівни стояв у селі. Але місто розрослося, і тепер її будинок був уже у передмісті. Жила одна, син два роки тому одружився та жив у квартирі дружини. З недавніх пір син із невісткою приїжджали до неї та вмовляли перебратися до них. – Ну навіщо ви житимете тут одна? Ми можемо жити разом. А там і онуки підуть. Буде чим зайнятися, — умовляла невістка. І вмовила. Погодилася Ольга Захарівна на переїзд. Місяць жили дружно, потім почалися причіпки. І готує вона не так, і неакуратно миє посуд.
Стала відчувати Ольга Захарівна, що є зайвою там, а ще й заважає. З настанням весни вирішила повернутись у свій будинок. – Мамо, ну навіщо ти так? Тут тобі і всі блага, і все під рукою. Тобі нема на що сkаржитися. Ну що ти вчепилася у свій город? – вимовляв їй син. Мати на якийсь час притихла, але все одно, почувається не у своїй тарілці. Але терпіла, не хотіла ображати сина. Поки виnадково не почула розмову невістки з сином. – Ну, скільки ще твої покупці думатимуть? – Запитала невістка. – Ти права. Треба їх поквапити. Ось тільки це неправильно. Мама там все життя прожила, а ми nродаємо його нишком від неї, — відповів син. – Але ж ми не на вулиці її залишаємо?
І виходу ми не маємо. Нам потрібна квартира побільше. І закінчуй із оформленням документів у будинок для людей похилого віку. Я не хочу, щоб вона жила з нами у новій квартирі. Наступного ж дня Ольга Захарівна, не розкриваючи справжніх причин свого вчинку, сказала, що їде відвідувати подругу і повернулася до свого дому. За тиждень приїхали син із покупцем. – Ну що ж, мені все подобається, – сказав покупець. – Давайте оформляти поkупку. – Що тут відбувається? Я не планую продавати свій будинок, — сказала Ольга Захарівна, вийшовши до них. – Мама?! Ти як тут? – очманів син. – Я тут живу. У своєму домі. А своїй дружині передай, нехай своїх батьків відправляє до будинку для людей похилого віку…