Мені свого сусіда дуже шkода. Віктору вже сімдесят. У такому віці людина хоче тиші та спокою, а їй останні десять років син із сім’єю свого життя не дає. Я Віктора знаю давно, ми з дружиною переїхали до цього села тридцять років тому. Нині мені вже п’ятдесят три. Віктор дуже хороша і працьовита людина. Так сталося, що сина їм Бог із дружиною пізно подарував. Вікторові тоді близько сорока було (ніби, не згадаю) а його дружині тридцять п’ять. Та завжди була слабка здо ров’ям, от під час nологів її не стало. Залишився Віктор у свої сорок один із немовлям на руках.
Не кожна мати зможе так доглядати дитину, як Віктор. Він годуючу матір знайшов, няню найняв, встигав і працювати, і з дитиною сидіти. Сина виростив один! Чи багато ви таких чоловіків знаєте, які готові на себе таку відповідальність взяти? До років двадцяти Іван ріс тямущим хлопцем, навіть навчався добре, nродовжувати навчання у місті планував, а потім зв’язався з якоюсь компанією, все пішло коту під хвіст.
Спершу він у місто поїхав, щоб нібито роботу знайти, але там загуляв. Одна дівчина від нього заваrітніла. Тоді й повернувся до батька за руку з пузатою дівкою, мовляв, тату, любий, виручай, у мене син буде, а жити нема де. Віктор широкої душі людина прийняв їх. А зараз ви б бачили, як вони з бідним старим поводяться! Вони і кричать на нього і навіть б’ють. Віктор старий уже, хворіє на всіх, нічого зробити не може, йти йому нікуди. Я не раз намагався Івана лаяти, але він як горох об стінку. -Не лізьте не у свою справу, – каже мені.