Оля вже хвилин п’ять дивилася на морозиво, що було схоже на витвір мистецтва, але не чіпала його. Взагалі на дитячому обличчі застиг вкрай зосереджений вираз. Вона ще минулої п’ятниці вирішила, що з батьком треба серйозно поговорити. -Оль, а чого ти не їси? – нарешті порушив мовчання батько. -Слухай, тату, ти до мами більше не приходь.
Вона плаче щоразу, коли приходиш. Сергій сумно зітхнув. -Ну а як мені з тобою бачиться? Я так не можу. -І я без тебе не можу! Домовись з мамою, забирай мене зі школи. – Ну гаразд… Договоривши Оля нарешті приступила до поїдання морозива. Вже із забитим ротом nродовжила; -До речі, мені здається, що тобі треба одружитися. Ти ще не надто старий. Сергій посміхнувся. -Ну дякую… А навіщо мені одружуватися? – Ну, щоб бути щасливим, дарувати комусь квіти, як дядько Мишко мамі… Тут очі Сергія округлилися.
-Який ще дядько Мишко?! – скрикнув він голосніше, ніж треба говорити в громадських закладах. -Не знаю, мамин начальник начебто. Він двічі приходив, приносив мені цукерки, а мамі квіти… -Доїдай морозиво швидше. Добре? Варто було Олі доїсти, як він з усіх ніг кинувся до будинку. Оля ледве встигала за ним. Добре, що тримав за руку. З порога закричав: -Кіра, що ще за Мишко?! Ти так не можеш! Я ж люблю тебе, а ще ми маємо Олю… А далі Оля заплющила очі долоньками, бо дорослі цілувалися.