Ще з 5 класу моєю головною мрією було стати вчителькою, адже з дітьми я ладнати вміла, в точних науках розбиралася найкраще, так що я не бачила ніяких труднощів, які могли б виникнути на моєму шляху становлення вчителькою, але все ж таки дещо дуже важливе я просто пропустила. А саме – дітей. У кожному класі, кожній школі є така обдарована дитина, яка своїм існуванням може просто змусити бажання працювати вчителькою випаруватися в мить, і при мені таких дітей було баrато, але все ж таки своєю добротою я змогла домогтися поваги навіть у неслухняних дітей.
Однак була одна дівчинка, яка просто не піддавалася ніяк моїм «чарам»… Оленка навчалася у 6 класі. Все ж таки не вірилося, як у такій маленькій дівчинці було стільки енергії та непослуху. Причому маленькою вона була не віком, у 16 років вона була трохи вищою за мою талію, причому мене високою назвати ні в кого мова не повернеться. Олена не сиділа на уроках, якщо й сиділа, то у навушниках, а якщо без навушників, то з кимось розмовляла, а якщо не розмовляла, то заважала уроку по-іншому.
Загалом характер у неї був нестерпним, і розумом особливо вона не відрізнялася, навіть довелося на другий рік у 11 класі залишити. Через останнє вона мене зненавиділа всерйоз, і одного дня, вона мені сказала, що обов’язково помститься, але багато уваги я не звернула. Але ж мала… А вся справа в тому, що вже через десяток років, коли мій син привів познайомити свою наречену зі мною, я була в жаху, коли побачила на порозі те саме хуліrанське обличчя, яке стало набаrато ніжніше, пухліше, і було одягнена в красиву синю сукню замість широких джинсів. Замість помсти, вона зробила мені дуже приємний подарунок.