Є втра ти, які непоправні. Ми з чоловіком познайомилися ще в університеті, одружилися. Не всім людям, які мають штамп у паспорті, вдається стати справжньою родиною, але ми стали саме такою. Будинок для нас став місцем, куди хочеться повернутись. Ігор мав свою майстерню. Він і працював, і займався улюбленою справою. У нашому шлюбі з’явилися двоє синів. Вони були різними за характером, але ми по-своєму любили кожного з них. Макс з дитинства був той ще зірви голова.
Мене через нього часто викликали до школи. А Іван вирізнявся сентиментальним характером, був чутливим, тихим, але дуже любив навчатися. Максим одразу після школи кинув навчання, не захотів здобувати вищу освіту, вважав за краще знайти роботу та nодорожувати. Біда спіткала нашу сім’ю, коли Максу було двадцять два. Вони тоді поїхали з друзями підкорювати найвищу точку нашої області. Під час підйому на вершину трос не витримав, Максим зірвався і розбився.
Просто прийняти те, що ми втра тили сина, було не просто, а змиритися із втратою просто важко. Біль наш зрозуміють лише батьки, яким довелося пережити втра ту. Пройшло з тих пір шість років, але це все одно незагоєна рана для нашої родини. Одна втіха у нас. Молодший син одружився. Свого первістка він назвав ім’ям брата. Маленький Макс нагадує свого покійного дядька як ім’ям, так і характером. Він теж надзвичайно рухливий. Дивлюсь я на нього, і в мене щемить серце від спогадів. З іншого боку, тривожно. Люди схожого темnераменту часто потрапляють у халепу.