Марина Петрівна двічі в день, до 8:00 і до 20:00, контролювала дочку, студентку в іншому місті. Іноді поговорити не вдавалося, але навіть в цьому виnадку дочка посилала СМС – “У мене все добре”. А сьогодні, вже одинадцята година, а зв’язатися з дочкою ніяк не вдавалося. На дзвінки Тоня не відповідала, сама не пов’язувалася з мамою. Марина Петрівна знову набрала дочку. – Мамо, це ти? – пролунав у телефоні слабкий, вимучений голос дочки. – Тонечка, що з тобою?! Що сталося, дівчинка моя?!
– Пройде, мамусю. Дрібниці. – Ти зараз де? – У гуртожитку. Дівчатка на лекції. А я встати не можу. Насилу до телефону дотяглася. – Що в тебе бо лить?! – в голосі матері чітко прозвучало занепокоєння. – Спина. – Спіткнулася?! Впала?! – Ні, мам, я не падала. Ми вчора влаштували пікнік одногрупниками, – стала пояснювати передісторію своїх боля чок дочка. – І хлопчики були? – перелякалася мати. – Мам, я ж кажу, ми групою були. Значить і хлопчики теж. – Ви там багато виnили?! Тому тобі так важко говорити?
– Ну виnили. Трохи. – У тебе голова бо лить? – Ні, голова не бо лить. У мене здається того… Вітром надуло. – Що?! – Марина ледь не втра тила свідомість. – Мамо, не переживай, скоро пройде. – Дев’ять місяців – це по-твоєму скоро?! – Якихось дев’ять місяців, мам? Ти про що? У мене спину продуло. Дівчатка кажуть, що це радикуліт. – Ах, продуло. Радикуліт. Ну це ж дурниця. – Яка “дурниця”?! Я рухатися не можу. – Прийми знеболювальне і піди в медпункт. Там тобі випишуть ліkи. Через тиждень забудеш про бі ль. – Піду, мамо. Обов’язково. – І побільше читай, щоб знати різницю між “спину продуло” і “вітром надуло”! З-за твоєї безграмотної мовлення мене трохи уда р не вхопив…