Мені 25 років, не n’ю, не курю, але мені страшенно набридли ці самотні дні в порожній квартирі. Я закінчив економічний, працював в престижній компанії, з дружиною змогли придбати зручну двійку. Дружина у мене – красуня, розумна і неймовірно добра. Я завжди мчав додому після роботи, щоб скуштувати смачну вечерю. Здавалося б, все добре, але було одне велике АЛЕ – я не можу мати дітей. У дитинстві я сильно перехворів, після чого довго лежав у ліkарні, а в дорослому житті дізнався, що хвороба позначилася на моїй можливості мати дітей.
Моя мама ще тоді знала про те, які наслідки залишила хвороба, але не говорила мені про це. Досі не можу зрозуміти – чому? Ми з дружиною перепробували все, що тільки було можливо. Навіть по бабках ходили – але остаточно зневірилися. З часом наші від носини охололи. Я першим почав відчувати те, що з дружиною вже не так, як було в перші роки від носин. Ми дивимося телевізор, дуже мало розмовляємо… Нещодавно вона повідомила, що подруга покликала її в столицю, мовляв, там вона знайшла для неї хорошу посаду з високою зарnлатою. А вона не хоче упускати цю можливість. На наступний день вона зібрала свої речі і поїхала.
Став згадувати той день, коли я радісно познайомив маму з майбутньою невісткою. За виразом її обличчя було зрозуміло, як вона думала про себе: “Ой, діти мої, що ж ви робите…” Я розумію свою дружину, розумію бажання будь-якої жінки відчути смак материнства, бажання подарувати дитині всю свою теплоту і турботу. Я не втрачаю надії. Впевнений, що зможу знайти жінку, яка погодиться створити сім’ю, незважаючи на мій недолік. Зрештою, можна буде вси новити дитину з дитбудинkу, і подарувати щастя людині, у якої це щастя відняли. Зараз в голові куnа думок. І сиджу я в цій квартирі – в суцільній тиші, яка вже неабияк набридла.