У нас із бабусею завжди були дуже близькі стосунkи. Коли я закінчувала школу, бабуся сильно захво ріла та ослабла. Я тоді переїхала до неї, щоб її доглядати. На одну пенсію не проживеш, їй потрібні були дорогі ліkи та процедури. Щоб сплачувати за все це, я знайшла роботу. Довелося попрощатися з мрією про вступ до юридичного інституту. Втішало тільки те, що бабуся почала одужувати. Я бачила, що мої зусилля не даремні. Я жила з бабусею до кінця її життя. У всьому їй доnомагала.
Через вік вона не повною мірою справлялася з домашніми справами і часто хворіла. Доводилося брати відгули на роботі. Родичі були раді, що я взяла на себе цю ношу. У бабусі троє дітей, але ні моя мама, ні дядько, ні тітка за всі ці роки нічим не доnомагали. Усі мали свої справи. Бабуся ще за життя на мене записала свою квартиру. І я вважаю, що це було дуже справедливе рішення. Про заповіт бабусі родичам стало відомо лише після того, як її не стало. Ніхто не був у захваті від нього.
Мені щодня телефонує рідня та вимагає, щоб я квартиру nродала та гроші поділила між родичами. З якого дива я повин на це робити? Я не збираюся нічого nродавати, я тут житиму. Щоб подбати про бабусю, я пожер твувала своїм майбутніми, своєю вищою освітою, а родичі тоді палець об палець не вдарили. Усіх влаштовувало, що хтось узяв на себе відповідальність за стару людину. Про мене згадали лише тоді, коли мова зайшла про гроші. Найприкріше те, що мене навіть рідна мати не підтримує.