Ой, розуму не докладу, як так можна було залишити власну дитину саму і поїхати. В мене колега в офісі. Знаю одне, що чоловік її покинув із дитиною, вона його одна виховує. Через що кинув – не знаю, ну, не моя ця справа, я не сую носа не в свої справи. Вона собою весь час незалежну будувала. Батьки їй пропонували жити разом, вона відмовила. Там двокімнатна квартира, вона їх не стискала б точно. Ні, вона пішла в іпотеку квартиру взяла, по сусідству з ними якраз. У чому сенс, не розумію.
Син ріс, вона довго робила в будинку ремонт, майже п’ять років жила в орендованій квартирі, платила за іпотеку, робила в цій квартирі ремонт, плюс ще гроші за орендовану платила, і комуналка. Працювала на знос. У результаті її до лікарні на швидкій відвезли, прямо з офісу. Їй тільки 33 лише. Начальник її відразу в той же день в оплачувану відпустку відправив, а вона що? А вона поїхала без сина, її довго не довелося вмовляти. Пацану вже 13 років, а він, крім міста, нічого не бачив. Сидить вічно вдома, максимум, до бабусі та дідуся сходить.
Дитині теж відпочинок потрібен, а він, крім чотирьох стін, нічого не бачить. Вона, до речі, лишила сина з батьками. На кого ще? Спочатку вона не хотіла з ними жити, а як дитину покинути, то на них. От у мене б розуму не вистачило так вчинити із сином. Я ніколи б не поїхала сама. Совість її там не пожирає на відпочинку? На морі вона, а син у телефоні цілий день. Ні, я не заздрю, але вона як мати не могла так вчинити. Зозуля, одним словом. Ніколи її не зрозумію; ось якби мені такий шанс випав: чи не відпочинок це був би…