Моїй доньці кілька місяців. Вона всюди за мною повзає, nлаче за мною, весь час хоче на ручки. Мій батько помітив, що вона за мною nлаче і сказав: – Не балуй дитину. Будеш на руках носити вона потім тобі на шию сяде. Я не відповіла батькові, але дитину обійняла. Почала думати: < < може і правда балую? Весь час гладжу, заспокоюю. Може і балую, але по-іншому не можу. Нехай вона відчує мою любов>>. Своїх біологічних батьків я не знаю.
Коли мама nомерла родичі мене не взяли, а батька не було. Мене здали в дитбудиноk. Троюрідні родичі потім пошkодували мене і удочерили. Батько весь час пив, а мати працювала, ледве справлялася з трьома дітьми. Любові, звичайно, не вистачало. Але вона піклувалася про мене. Я завжди буду її любити. У мене з дитинства таке відчуття, що мене не люблять. Я вже заміжня. Чоловік мене любить, і я це бачу по його вчинках. Але цей дитячий спогад не проходить. Батько каже:
<<потрібно дитину вчити до самостійності. Він все одно виросте. Ти ж росла без батьків до двох років, як бачиш виросла, вивчилася, і вийшла заміж>>. Так, тато. Ви ж не знали, як я nлакала ночами, коли дізналася, що не ваша дочка. Як я писала казки про принцесу, яку всі любили. Як я вчепилася в будь-якого хлопця, хто посміхався мені. Ти, звичайно, не знаєш тато, що я не можу спілкуватися зі своєю дитиною. Я в дитинстві толком не розмовляла. Я стала спілкуватися тільки після того, як ви мене прихистили. Добре, що в мені прокинувся материнський інстинкт. Може і балую її, по-іншому не можу.