Наро дилася і виросла я у повноцінній, щасливій сім’ї. Сестра-первісток вийшла заміж відразу після повноліття і мучилася з чоловіком – диктатором. Шлюби подруг так само справляли на мене відразливе враження. Від однієї гуляв чоловік, від іншої взагалі пішов, залишивши її одну із двома дітьми. Ще в однієї чоловік – вживає. А одна так взагалі бандита привела до хати. У мене ж інше, вільне життя. Творча робота та вільні стосунки з чоловіками. Я впевнена – незаміжня жінка однозначно виграє у заміжньої однолітки. Остання замучена повсякденним побутом та турботою про дітей.
Мене приваблює вільне, повне романтики життя і відштовхує метушня з підгузками та чоловіками, що випив. Я відмовляюся розуміти своїх подруг, що кинулися до РАГСу одразу після школи. Що вони хорошого бачать у своєму житті. Але найцікавіше, те, що мої заміжні подруги співчувають мені. Вони не можуть прийняти очевидного для мене – я бажана, я щаслива. Я не прагну до життя подібного до них. Мені приносить радість участь у конкурсах, поїздки містами та країнами. Легкі романтичні стосунки, які ні до чого не зобов’язують.
У свої сорок я володію всім, про що мріяла. Я незалежна, вдала та благополучна. Не прошу kоханця одружитися зі мною. Виглядаю набагато молодше за тих своїх подруг, що змучені сімейним життям. І навіть інших, хто регулярно “виходить на полювання” за співмешканцем. У моєму способі життя лише один недолік: від мене відмовилися практично всі однокласниці та однокурсниці. Ті ж, хто продовжує спілкуватися зі мною, повторюють із завзятістю, гідною іншого застосування, “тобі давно пора заміж” або “ти плануєш народ жувати, чи ні?”, або повторюють ті, чи інші гасла за сімейне життя. А то взагалі впадають у маразм і починають шкодувати мене. За що? Чому? Не зрозумію. Можливо, вони мені просто заздрять. Або того гірше, бояться, що я, коли мені набридне мій спосіб життя, відведу в когось із них її благовірного…