Нарешті дні потеплішали. У мене є звичка щоранку переглядати прогноз погоди на день перед тим, як одягнутися. Цього дня нам обіцяли сонячну погоду. Я на радостях одягла улюблену сукню, накинула на плечі легкий жакетик, одягла туфлі, взяла маленьку сумочку і вийшла з дому – мені потрібно було зробити кілька покупок. Вийшовши надвір, я не могла натішитися сонечку, вирішила пройтися пішки, хоча з дому виходила, з надією на автобус. Я була вже далеко від дому, коли почалася злива. Я промокла до нитки, а поряд не було жодного закладу, де можна було сісти та зігрітися кавою – лише якісь супер-важливі будинки. У мене не було вибору я зайшла до найближчих дверей.
Це виявилося будинком су ду. Я пояснила все охоронцеві, він попросив сісти на лаву біля великих дверей до зали су ду. Тут уже сиділа на вигляд доглянута, інтелігентна бабуся. – Теж від дощу сховалися? – Запитала я. – Ні, там моїх слухають, – сказала бабуся, вказавши головою на двері. “Ого,” – подумала я, “а на вид і не сказати, що має відноաення до таких місць.”. Я вирішила прислухатися, про що йдеться у залі су ду. Мені було дуже цікаво, яке відноաення така мила жінка може мати до суд у в цілому. – Тобто ви не визнаєте його батьком? – Запитав грізний голос. – Я навіть про його існування до пуття не знав, про якого батька ви кажете, – відповів такий самий голос, – мене виховувала мама. Ось її пам’ятаю. Пам’ятаю, як вона відмовляла собі багато в чому, щоб подбати про мене та моє майбутнє.
– А ви заявляєте, що син має nлатити вам алі менти? Тут підключився третій: – Так, я ж його батько. Він до кінця життя повинен мені дякувати. Якби не було мене, не було б і його. – А ви nлатили алі менти синові? – Мати не просила – я не nлатив. Занадто горда була або rрошей і без мене вистачало – не знаю, але мені потрібні rроші. Він мусить мене забезпечувати. – Ви самі в його житті не брали участі. От якби ви самі nлатили алі менти, син був би зобов’язаний повернути вам борr, а зараз він нічого вам не винен. Тут зі мною заговорила бабуся: – Післязавтра йому 80 виповниться, а він так нічого і не зрозумів у житті. Дощ уже припинився, а суд ухвалив вирок. Батько програв, вкотре втративши сина. Із зали вийшов сивий старий. Він навіть не глянув у наш бік. За ним вийшов приблизно 50-річний чоловік, підійшов до нас: – Усе, мам, пішли додому. Я ще кілька секунд просиділа на лавці і попленталася до виходу.