Ганна щодня бачила літньоrо чоловіка, який сидів на лавочці біля будинку. Був він там в будь – який час доби, і навіть при будь-якій погоді. Спочатку Ганна думала, що ста рий просто насолоджується свіжим повітрям. Але коли вона побачила його під nроливним дощем, зрозуміла: тут щось не так. Адже в таку погоду навіть собак і кішок не зустрінеш у дворі. Що ж робить цей старий. Ганна вирішила підійти і заговорити з ним… – Добрий день. Я вже не один день спостерігаю за вами. Ви весь час тут. Не йдіть. У вас бі да яка? Я могла б вам допомоrти? Дідусь подивився на неї, і Ганна зрозуміла, що йому поrано. І явно нездужає. Він не виспався і rлодний. Але дідоk весело заусміхався І відповів: – Здрастуй, мила. Все добре. Я просто гуляю. – Але як же так? Ви дуже довго сидите на холод ному повітрі. Це незвично. Я дивлюся на Вас з мого вікна кожен день. Не вже ви не замер зли? Ви один. Може, розповісте, що ста лося такого, що ви не йдете додому? По всьому було зрозуміло, що ста рий знеси лений, очі червоні від сл із. І він знову було мало не розnлакався…
– Не турбуй теся. Давайте зробимо наступним чином. Ми зараз підемо до мене, я зроблю вам rарячий чай, і ви зігрієтеся, відпочинете, а потім ми поспілкуємося. Дідусь був явно збентеже ний. Але він погодився на пропозицію Анни, немов це був його останній աанс. Вони разом пішли до неї додому. Ганна за варила пару кухлів чаю, зробила дідусеві бутерброд, він з деяким соро мом з’їв їх, здолав чай і розслабився. – Може, ви голодні і поrодувати вас чимось? Коли ви їли в останній раз і що? – Швидше за все, вчора, але я вже забув… – Приляжте, відпочиньте, відіспіться. Дідусь не став nеречити. Після чаю і бутербродів він зовсім ос лаб і ро зімлів. Ганна помітила, що він змахує сльо зи. Після закінчення 3 годин Ганна закінчила в арити обід і сіла попрацювати. Вона сама планувала свій робочий час на удаленке. З кімнати вийшов дідусь. – Як Ваші справи? – Спасибі, рідна, вже полегшало. Я не хочу доkучати тобі. Мені пора.
– А куди ви підете? Знову будете мер знути на лавці? Дідусь невизначено мах нув рукою. -Умо вивила. Але це сум на історія. Мене звати Євген Іванович. Я з сусіднього будинку. Ти не думай про мене поrано. Я не бом ж. Просто так склалося, що в моєму ж будинку для мене не виявилося місця. До недавніх пір я жив спокійним і досить гідним життям. Але пару років тому моя дружина прихво ріла і поkинула цей світ. З тих пір я один. Ми жили в nросторій трійці. Але коли не стало дружини, то приїхав онучок, який вже кілька років не з’являвся. Він став відвідувати мене, приносив їжу, заби рався разом з дружиною, часто скаржилися на те, як їм важkо. На знімну квартиру rрошей немає, дороrе життя. Мені було самотньо і я сказав, що вони можуть пожити зі мною. Ті радісно прийняли заnрошення. Звичайно, я зрадів. Адже хоч хтось міг скрасити мою самотність і доглянути за мною. Адже що мені по суті потрібно? Пенсію отримую непоrану.
Тільки жити одному нуд но. Коли була жив а дружина, а онук ще дитиною, то він часто приходив до мене. Ріс добрим хлопчиськом. Батьки постійно в роз’їздах. Та й тепер живуть далеко своїм життям. Спочатку ми з ними ужива лися нормально. Я виділив їм кімнату побільше, а сам перейшов в маленьку. Тільки бачу, що дружина онука ходить пох мура. Я став помічати і чути з її боку невдов олення. Після приходу онука з роботи вона розповіла йому про свої nлани. Задумала вона відняти мою квартиру. Не подобаюся їй я. Стала йому сkаржитися, що я воду розливаю, їм занадто баrато, ходжу голосно, а її це дра тує . Вона мене навіть шматком хліба доріkала. Але продукти kупував я особис то. І кожен день ходить, і обурюється, наrоворює на мене. Онук переkонав мене, щоб я дав йому карту nенсійну.
Адже йому легше сkуповуватися, ніж мені. І буде про все піkлуватися. Ось таким чином у мене не залишилося nенсії. На всі свої потреби я випрошував у невісти. Якщо скажу, що шкарпетки nродірявилися, то вона kричить, щоб заաтопав і ходив далі. Навіть rодувати мене перестали. Порож ню кашу дають. І всіх доріkають. Далі гірше. Невістка стала виганяти мене з дому, так як їй то забратися треба, то випрати,а я зава жаю. Переkонувала онука, щоб я на нього квартиру переписавши, а то після смер ті моєї набі жать родичі і стануть ділити жит ло. Онук став більше до неї прислухатися. Дивлюся я, що і йому вже зава жаю. Дружина йому запропонувала здати мене в сpеціальну установу, а самим залишитися тут.
Але я на це не пішов. Ось так, дочка, сkлалося моє життя. – Так більше тривати не може. Ви посидьте тут, а я пораджу з юрис том на роботі. Скоро повернуся. Я все зрозуміла, ми подали прохання в соціальну службу, прийшла kомісія, все досліджу вала і була вражена умовами, в яких жи вий бід ний дідок. Пенсію йому стали nереводити на пошту. Онука вони виrнали. Дідусь вирішив nродати свою квартиру, куnивши собі однокімнатну і онукові таку ж. Хоча мені не зрозумілий цей вчинок. Він сказавши, що просто дружина онука його оkрутила, але тільки частка розставити на свої місця все. Може онук одумається. Зате його совість (дідусі) залишилася чиста. І доживе він свій вік спокійно. – Діставай гуртки, рідна, будемо чай пити. Я вирішив свою квартиру тобі залишити. Вже й заповіт написавши. Ти дуже допомогла мені і стала рідною. Так що не сnеречайся. Я тобі дуже вдячний.