Зовсім нещодавно моєї бабусі не стало. Їй було 96 років. Вона часто розповідала мені цікаві історії. І від однієї в мене досі біжать мурашки по всьому тілу… Ніна Аркадіївна, так звали мою бабусю, народилася у селі. У матері її, Антоніни, всього було п’ятеро дітей. Ніна молодша. Батько сімейства загинув ще в молодості, одразу, як Ніна з’явилася на світ. Він потонув у річці, навіть тіло не знайшли. Піднімала всіх Антоніна одна. Важко було в ті часи, та куди подітися. У селі всякі люди жили і добрі, і злі. Хто допомагав картоплею та салом. Хто навпаки, з городу крав урожай восени. Але всіх дітей Антоніна виростила, вигодувала і аж до старості жила у своєму будинку. Село було невелике – всі один одного знали. Антоніна мала подругу Клавдію. У неї донечка була єдина, насилу народжена. Надихатися на доню не могла Клава.
Замість імені, а звали її Ждана (що означає довгоочікуване дитя), Клава завжди кликала доньку сонечком. Ждана росла працьовитою дівчинкою. Її батько поїхав у місто на заробітки та не повернувся. Антоніна як могла допомагала Клавдії, а та, своєю чергою, їй. Але трапилося лихо. До села приїхав купець з різними брязкальцями. Такого на селі баби й не бачили раніше. Ждана сподобалася цьому купцю, коли та прикраси у нього купувала. Пішов він свататися, та Клавдія не пустила дочку за чужинця. Ждана і сама була не в захваті від чоловіка, який був старше за неї на 20 років. Їй тоді 18 стукнуло, вона як квітка розцвіла. Коса по пояс, щічки червоні, талія вузька, очі блакитні. Немов лебідка ширяла вона по селу.
Розгнівався купець. Перед від’їздом зайшов у хату до Ждани (Клавдії не було вдома) і жорстоко розправився з дівчиськом. Поглумився над бідолахою, змучив, коси відрізав ножем і кинув на підлозі вмирати. Клавдія зайшла до хати, а там підлога вся в крові, і донечка її ледве дихає. Промучилась вона три дні. А потім і померла. Почорніла тоді Клавдія, білугою ревіла. А до самого похорону в будинку творилося щось немислиме. Про це Клавдія, поки з розуму не вижила, встигла розповісти Антоніні. — Ждана була ще жива. У гарячці вона шепотіла одне й те саме слово: «Помщуся». Перед смертю дівчина в особі змінилася, начебто погарнішала. А як померла і її в труну поклали, так дівка зовсім розцвіла. Примітила Клавдія чортівню — волосся у дочки, що зрізав купець, відросли та кучерями лежали на плечах дівчини.
Синці зникли на тілі, щічки зарум’янилися. А в ніч напередодні похорону встала Ждана з труни і по хаті почала. Прокинулася Клавдія і не вірить очам своїм, дочка її живенька біля віконця стоїть. Схопилася мати і давай обіймати доньку, а та холодна, мов лід, і очі несправжні, червоного кольору, ніби кров’ю налиті. «Матусю, не лякайся, я ще повернуся, я всім помщуся. Бачитимеш мене в селі вечорами. Дорогою ходитиму, мститиму, чоловіків зведу. Не будуть на землі нашій дівчата страждати від мужицької сили» — сказала дочка, а потім лягла в труну і заснула міцним сном. Як не просила Клавдія встати дочку, як не трясла її за плечі, нічого не допомогло. Довелося вранці ховати бідолаху. А коли труну закопували, то зграя чорних ворон кружляла над могилкою, утворивши воронку. Клавдія зрозуміла, що це її дочка прагне помсти, але не стала нікому про це говорити.
Після смерті Ждани стали мужики йти в інший світ один за одним. Лишалися тільки чесні та славні, чисті душею люди. П’яниці, бешкетники, ледарі та охочі до баб зникали, гинули смертю неприродною. Бачили сільські, як ночами вулицею ходить дівчина, коси довгі, кучеряві, талія вузька, сукня наче нареченої, біла-біла. А хто зустрічав її на своєму шляху, той пропадав. Баби на селі через одну овдовіли. Своїх чоловіків недолугих на річці знаходили мертвими, замотаними в сітках, кого під притиснутими колодами, а хто до смерті напивався. Страх охопив усе село. Як бути, мужики йдуть рано, від кого дітей народжувати? Всі знали, це дочка Клавдії мстить з того світу, але боялися до неї в дім йти. І все ж одна зі сміливих дівчат ризикнула і пішла. Побачила дівка стару самотню жінку, майже збожеволілу від горя. Клавдія сиділа біля вікна і була як сніг біла, так вона посивіла. Весь час свистіла щось засохлими губами собі під ніс. Дівчина сіла поруч і боялася заговорити. Тоді Клавдія сама почала: «Не піде вона з села, так і блукатиме, душа її не на місці. Сама не знаю, як дочці допомогти. Та й не дочка то моя зовсім, а монстр якийсь потойбічний, наречена з того світу. Мабуть, стільки болю вона винесла, що не пробачить весь чоловічий рід. Чого прийшла? Іди далі, поки ціла». Дівчина сиділа ні жива, ні мертва. Та більше нічого й сказати не наважилася, даремно до Клавдії в хату сходила. Через три дні Клавдія померла. Поховала її Антоніна. Більше ніхто не прийшов, не згадав давніх заслуг хорошої жінки, всі боялися помсти її дочки. А за кілька днів приїхав у село той самий купець, що вбив Ждану.
Але торгівля не йшла. Сільські його впізнали, одна з жінок не витримала, підійшла до його лави і при всіх вилаяла на чому світ стоїть. Чоловік стояв блідий, як смерть. Соромно йому стало, згадав він свої не відмолені минулі грішки. Він на той час уже постарів, а ось Ждана не встигла пожити. Чоловік звернув свої манатки і зібрався було їхати. Та ось тільки ніхто за ним не приїхав. У селі гроза вибухнула, страшно було вийти з дому. Купець заночував у старому сараї, що на краю села, подітися йому не було куди. Тієї ночі сільські бачили спалахи блискавки та дівчину у весільній сукні, хтось навіть чув її голос. Наречена сміялася, валялася на траві, каталася з боку на бік. Собаки в будках вили, наче ріже їх хтось. Дерева від вітру гнулися і втрачали гілля. А до будинку Клавдії потрапила блискавка.
Він згорів ущент, вітер страшній пожежі був у допомогу. Ні вугілля не залишилося від хати колись щасливої родини. На ранок вийшли сільські усувати наслідки негоди. Вичерпували цебрами воду з хлівів, прибирали з дороги гілки, лагодили огорожі. А надвечір хлопчаки-шибеники знайшли в старому сараї повішеного купця. Хто бачив його і з петлі знімав, той розповідав, що очі його були розплющені і страхом сповнені. Наче перед смертю бачив купець щось жахливе. Мабуть, наречена до нього приходила. З того часу в селі перестали мужики помирати. Життя налагодилося. Лише зрідка люди ночами бачили, як йдуть сільською дорогою двоє. Дівчина у білій весільній сукні тримала мотузку, до якої був прив’язаний за шию чоловік. Він, згорбившись, тягнув скриню на спині, але покірно плівся слідом за нареченою…