У листопаді, холодного та вітряного вечора, Володимир повертався з роботи. У сквері він помітив пакет, звідки лунав писк. Підійшовши ближче, він виявив новонароджену дівчинку. В жаху Володимир підняв дитину на руки, намагаючись зігріти. Поруч не було ні мами, ні когось, хто міг би допомогти. Чоловік вагався: пройти повз чи допомогти. Він змерз і втомився, але не міг залишити дитину на морозі. Дівчинка кричала від холоду, загорнута в тонку ковдру. Володимир узяв її та поїхав до Будинку малюка.
З того часу життя Володимира змінилося. Він постійно думав про Алінку, намагався відвідувати її, привозив речі та іграшки. Думка про удочеріння не покидала його, але він боявся: він не мав досвіду у вихованні дітей, робота була нестабільною, а вільного часу – мало. Коли Алінка підросла, її перевели до дитячого будинку. Вона знала, хто її врятував, та раділа кожній зустрічі з Володимиром. Вони спілкувалися через соціальні мережі, дзвонили один до одного. Дівчинка розповідала про свої плани та мрії, скаржилася, якщо її ображали.
Володимир завжди її підтримував. З кожною зустріччю прощатися з Аліною ставало дедалі важче. Вдома Володимир годинами дивився на її малюнки та фото, сумуючи. Алінка стала для нього дочкою. Минуло кілька років. Якось зустріч була особливою: Аліна, побачивши Володимира, побігла до нього. Вони довго гуляли парком, розмовляли. Коли настав час повертатися до дитячого будинку, Володимир не поспішав. Сьогодні був найщасливіший день у їхньому житті – Володимир офіційно став батьком Аліни. Її радість була невимовна: тепер у неї є тато, і вона більше не сирота!