– Тобі 50, ти колода в ліжку! А я ще молодий мужик, гуляти хочу, – дорікав мені чоловік у спальні. З Михайлом ми пройшли через вогонь, воду та мідні труби. Будь-яке бувало за ці роки, але я завжди була поряд з ним. Яка жінка зі мною не погодиться? Я любила його щиро та беззастережно. Однак після 30 років шлюбу він вирішив кардинально змінити своє життя. То була п’ятниця, вечір. Я лежала в ліжку та дивилася фільм. І тут у кімнату зайшов Михайло: – Піднімайся і збирай свої речі. – Навіщо? Ти вирішив зробити ремонт? – Ні. Тут тепер житиме Ліза. – Ліза? Хто це? Родичка твоя? – Ліза – моя нова дружина.
Спочатку я подумала, що він жартує. – Хто? – Ліза. Василина, ти мені вже 30 років сидиш упоперек горла. Тобі 50, ти в ліжку як колода! А я ще молодий, гуляти хочу! – А мені куди подітися? – Житимеш на літній кухні. Я не збираюся позиватися до цього питання. Там є ліжко, кухня та телевізор. – А що наші діти? Як вони відреагують? – Поки що нічого їм не скажу. Та й що вони розуміють у житті? Вони вже дорослі, мають свої сім’ї, тож нехай не втручаються. Я не знала, що робити. Тому мовчки зібрала речі та переїхала на літню кухню, до хати більше не заходила. За кілька днів побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, весь час регоче, як кінь.
А Михайло за нею бігає, як цуценя. Ну чим вона його так привабила? Спочатку я хотіла розповісти дітям про те, що їхній батько зраджує. Але що ж потім? У доньки мало місця, вона чекає на другу дитину. Житимемо, як у тій казці про рукавичку. Син живе в іншому місті, і в нього теж невелика квартира. Винаймати житло я не потягну. Тому я упокорилася і залишилася на літній кухні. Звичайно, я могла б подати до суду і вимагати поділу майна. Але все записано на Михайла. Зрештою я залишилася б ні з чим. Втіху я знайшла на цвинтарі. Ні, я не якась божевільна, захоплена обрядами. Просто там поховані мої батьки, і чомусь їхня могила заспокоювала мене. Я сідала на лаву і розмовляла з ними, а їхні усміхнені обличчя на пам’ятниках дарували мені тепло. З дитинства мої батьки підтримували мене і називали «наша волошка» через мої блакитні очі. Того дня я поїхала до них, взяла цукерки, запалила свічки і почала молитися. Але сльози так і лилися.
Я не могла зупинитись і не знаю, скільки часу там простояла. Коли вийшла з трансу, вже стемніло. На зворотному шляху я вирішила заглянути до подруги до квіткового магазину. Хотіла запросити Маринку на каву чи повечеряти разом. – Як добре, що ти прийшла! Мені треба відлучитися на хвилинку в аптеку, постережи касу. Я акуратно розставляла квіти, які Марина не встигла розмістити, як у магазин зайшов чоловік. – Здрастуйте. Чи можна, будь ласка, ті червоні троянди? Коли я обернулася, подумала, що бачу свого покійного батька. Такі ж блакитні очі, добра посмішка, ямочки на щоках. – Скільки вам? – Одинадцять. Ви виглядаєте сумною. Все гаразд? – Ой, це просто алергія на квіти, не звертайте уваги. Зараз все запакую. – Я не вірю, що така вродлива жінка може плакати через алергію.
Мене звуть Сергій, а вас? – Василина. – Ого, яке рідкісне та гарне ім’я! – А вас звуть, як мого батька. Теж люблю ім’я Сергій. Так почалося наше спілкування з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про чоловіка та його коханку. Боялася, що він подумає, що я божевільна, раз терплю все це. На мій подив, Сергій відреагував спокійно і одразу запропонував переїхати до нього. Я розповіла дітям усю правду та подала на розлучення. Звісно, суд залишив усе майно Михайлу. Але мені було вже байдуже. Головне – я знайшла своє справжнє щастя. Дочка та син підтримали мене і були дуже раді. Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть якщо вам 50 або більше, головне – вірити, що доля обов’язково зведе вас з тим, хто вам потрібний.