– Мамо, тільки ти не кричи, гаразд? Тут така ситуація… – з порога почав виправдовуватись мій син. Я присіла від несподіванки, злякавшись, що в сім’ї сталося щось страшне, може хтось захворів. А тут з кухні виходить Ліда, гордо крокує в моєму халаті та тапочках, тримає мою чашку! Я вже 15 років працюю за кордоном, в Італії, доглядаю літню жінку.
Робота хоч і не найлегша, але стабільна: треба помити бабусю, нагодувати, вигуляти, і навколо її вілли багато справ – сад, тераса, приготування їжі, прибирання. Але за це добре платять. Половину зарплати я відправляю синові, половину відкладаю на старість. Раз на місяць збираю посилку з продуктами та делікатесами. Додому приїжджаю рідко, на Різдво та Великдень, і то лише на кілька днів. Завжди фінансово підтримувала сина: і на весілля дала гроші, і на будівництво будинку. Син почав будуватися ще 2021 року, взяв кредит у доларах, але з початком війни кредит почав швидко зростати.
Моя невістка – гарна жінка, не можу сказати про неї нічого поганого. А ось її мама, Ліда, – справжня хитра лисиця. На весілля дала всього 1700 доларів, а одного разу сказала за столом: «Ну, я не така багата, як свекруха з Італії, нехай вона додає гроші!». Я пропустила це повз вуха, але коли почалося будівництво будинку, Ліда ні копійки не додала. Сказала, що це не її справа, що мій син там господар і сам мусить розбиратися. Мене це зачепило, але я промовчала, хоча з того часу наші стосунки стали натягнутими. І ось, уявіть моє здивування, коли я приїхала додому до сина, а там Ліда господарює, як у себе! Одягнула мій халат, ходить по хаті, як цариця. – Я не зрозуміла, що тут відбувається?
Це що, готель? – обурилася я. – Мамо, ти ж знаєш, яка ситуація у Харківській області. Постійні обстріли, якось уже був приліт. Тому Ліда живе у нас з травня, якраз відколи ти поїхала. Я спалахнула від люті. Син і невістка приховували це від мене цілий місяць! – Ні, так справа не піде. – Ой, припини, ніби ти тут господиня! Командуватимеш в Італії, у своєї бабки! – втрутилася Ліда. – А я і є господиня, бо ця хата збудована на мої гроші, і я маю повне право тут командувати! – Відповіла я, не приховуючи емоцій. Почалася суперечка. Ліда почала обсипати мене невтішними словами, заявивши, що я шкодую гроші, що можу тільки «дупи мити», і що під час війни виганяю «бідну родичку» на вулицю. – Синку, я не збираюся терпіти цю нахабницю. Або вона шукає собі квартиру для оренди, або я більше жодної копійки не дам на цей будинок, – сказала я твердо. Тепер невістка зі мною не розмовляє, Ліда взагалі уникає спілкування, а син намагається помирити нас. Але я не хочу миритись.