Ми з мамою не розмовляємо п’ятнадцять років. Нас більше нічого не пов’язує. Вона вибрала життя без мене, а я навчилася жити без неї. Нас обох це влаштовує. Протягом усіх цих років єдина, хто намагається нас помирити – моя бабуся, мамина мама. Вона наполягає на тому, що близькі люди мають залишатися поряд. Коли мама поїхала за кордон без мене, я почувала себе покинутою. Мені було десять років, і я не могла зрозуміти, чому вона сказала, що там за мною не буде кому доглядати. Вдома я вже була самостійною, ходила до школи, розігрівала їжу, справлялася з усім сама. “Ти вже не маленька”, – казала мама. Бабуся, яка тоді ще працювала, не завжди могла бути поряд, тож я навчилася бути самостійною.
Мама просто не хотіла брати мене з собою, не бажаючи пов’язувати себе якими-небудь путами. Я жила у бабусі, яка виправдовувала мамину відсутність, але я знала, що я їй там непотрібна. Мама приїжджала раз на півроку, завжди обіцяючи забрати мене наступного разу, але це ніколи не було правдою. Після третьої брехні я перестала їй вірити. Наші стосунки стали холодними. Коли бабуся приїжджала до неї, я залишалася вдома, я була там небажаною. Мама знову вийшла заміж і народила сина, а в моєму житті не залишалося місця для братів та сестер.
Вона почала приїжджати щороку на бабусин день народження. Спочатку це було боляче, але незабаром її візити стали здаватися байдужими. Коли ми стали старше, ми стали схожі на далеких родичів, які знають про існування один одного, але не більше. “Ви поводитесь як чужі!”, – говорила бабуся. І ми стали чужими на п’ятнадцять років. У мами своє життя, у мене – своє. Міняти щось безглуздо – надто багато часу минуло. Але бабуся постійно намагається зіштовхнути нас разом. Я не знаю чому. Ми влаштувалися у своєму житті, знайшовши спокій на відстані одна від одної. Її спроби набридли. Вона не розуміє, що це не просто розбіжності, а глибока прірва між нами, яку не так просто подолати.