Коли моя 16-річна донька Ганна оголосила про свою вагітність, мене переповнювали недовіра та занепокоєння. Її переконаність у необхідності зберегти дитину явно суперечила моїм побоюванням з приводу її молодості та недосвідченості. Ганна, зачинившись у своїй кімнаті і заливаючись сльозами, вірила в майбутнє зі своїм хлопцем Арсеном, який, всупереч її думці про відданість, взагалі не збирався присвячувати себе їй – та й їхній очікуваній дитині теж.
У свої 20 років Арсен вважав себе надто молодим для батьківства – і незабаром після отримання інформації про вагітність своєї дівчини просто втік з міста. Переживання через ситуацію з Ганни посилили і мої труднощі вдівця. Після трагічної загибелі моєї дружини я поодинці виховував трьох дітей.
Перспектива утримувати ще одну дитину здавалася мені лякаючою, але думка про те, щоб відмовитися від майбутнього онука, теж була для мене немислимою. Незважаючи на пропозиції друга розглянути можливість віддати дитину в дитячий будинок, я не міг навіть допустити таких думок. Змирившись з ситуацією, але сповнений рішучості, я вже приготувався взяти на себе цю нову відповідальність. Я рішуче відкинув можливість переривання вагітності або відмови від дитини. Я підтримуватиму Ганну та онука стільки, скільки це буде необхідно.