Після тієї страшної події, переривання вагітності, Віра та Данило відчували, що їхні стосунки вкрилися холодною стіною. Вони обидва намагалися уникати розмови на цю тему, живучи кожен у своєму світі провини та великих втрат. Якось, сидячи вдома і прогортаючи фотоальбом з подорожами, Віра м’яко вимовила: “Може, нам варто кудись поїхати? На море, наприклад. Я думаю, це допоможе нам обом.” Данило повільно підняв очі на неї, і Віра побачила в них іскорку надії. “Добре,” – кивнув він. І ось вони вже на березі моря. Перші дні пройшли тяжко.
Вони уникали один одного, гуляли різними місцями, намагаючись розвіятися по-своєму. Але одного вечора, коли небо вкрилося золотим світлом заходу сонця, Данил запросив Віру на прогулянку вздовж узбережжя. Вони мовчки йшли поруч, лише шум хвиль нагадував їм минуле. “Знаєш, з тієї трагедії минуло вже два роки,” – почав Данило, – “і, можливо, нам час відпустити це…”. Віра подивилася на нього з подивом. “Я думала про це. Але я боялася зізнатися самій собі,” – тихо промовила вона. Вони сіли на пісок, дивлячись на розпечене море.
“Ми обидва зробили помилки,” – сказав Данило, – “ми обоє страждаємо. Чи не час нам спробувати заново почати жити?” Віра кивнула, сльози текли її щоками. Вони довго розмовляли, про свої почуття, страхи, надії. І щодня їх розмови тривали, і щодня вони ставали ближче один до одного. До кінця відпустки вони зрозуміли, що зцілилися. Вони усвідомили, що, незважаючи на всі пройдені випробування, вони все ще люблять одне одного. І що попереду ще багато щасливих моментів. Під шум морських хвиль вони пообіцяли один одному почати все спочатку, і повернулися додому з новою надією та вірою у свої стосунки.