Коли не стало моєї дружини, я повернувся на батьківщину, не маючи змоги жити з таким горем сам. У мене двоє дітей, старша дочка та молодший син, і четверо онуків, які часто відвідують мене. Незважаючи на це, цього року я провів Великдень на самоті. Я сподівався, що мої діти відвідають мене чи запросять у гості. Однак дочка зателефонувала і сказала, що в них зібралися друзі і ввечері вони планують поїздку в гори, тож точно не приїдуть.
Коли я зателефонував до сина, він сказав, що вони з сім’єю хочуть відзначити свято вдома, в тісному колі, тому не запросять мене. Було боляче усвідомлювати, що мене не вважають частиною їхнього родинного кола. Почуваючись непотрібним у старості, я згадав, як моя дружина колись доглядала 90-річного старого, у будинку якого щотижня збиралася його величезна родина. Я мріяв про те, щоб і мої діти та онуки збиралися в моєму домі на свята, разом готували та ділили радісні моменти.
Але натомість я залишався один, і тільки сусідка відвідала мене на Великдень. Я дуже бажаю підтримки та уваги з боку своїх дітей, відчуваючи біль від того, що проводжу свята на самоті. Я боюся, що вони вважають моє прагнення до їхнього суспільства старечими примхами. Мені хочеться, щоб діти розуміли мої почуття без необхідності пояснювати. Мені дуже боляче почувати себе виключеним з їхнього життя, і це наповнює моє серце сумом та тугою.