Після чверті століття шлюбу Віктор раптом відчув, що його стосунки з дружиною Оленою перетворилися на серію одноманітних днів. У спробі розпалити згаслі іскри їхнього кохання, він вирішив зробити романтичний жест, про який Олена завжди мріяла. Віктор забронював для неї місце у перукарні, купив елегантну сукню та зарезервував столик у їхньому улюбленому ресторані, де вони колись відзначали річницю знайомства. У день, який мав стати кульмінацією його старань, Віктор не міг приховати хвилювання. “Сьогоднішній вечір буде особливим, люба,” – сказав він Олені, вручаючи їй сукню.
Його очі світилися передчуттям. Однак реакція Олени була зовсім не такою, як він очікував. Замість захоплення на її обличчі з’явилася тінь смутку. “Віктор,” – почала вона, вибираючи слова, – “я ціную твої зусилля, але мені потрібно дещо сказати. Я вирішила подати на розлучення.” Світ Віктора зруйнувався. “Чому? Що я зробив не так?” — спитав він, не в силах приховати болю. “Мова не тільки про тебе” – тихо відповіла Олена. “Справа в нас обох. Ми обидва забули, хто ми такі. Я відчуваю, що нам потрібен час, щоб переосмислити наше життя і можливо знайти себе заново.”
Ці слова приголомшили Віктора. Він планував вечір, який мав відродити їхнє кохання, але натомість зіткнувся з несподіваним поворотом. Тієї ночі вони довго говорили, намагаючись зрозуміти, коли саме втратили той зв’язок, який робив їх нерозлучними. Ця ніч стала для Віктора та Олени початком нового шляху – шляху до самопізнання і можливо до нового, більш глибокого зв’язку в майбутньому. І хоча майбутнє їхніх стосунків залишалося невизначеним, обидва визнали, що іноді любов вимагає більше, ніж романтичних жестів — вона вимагає чесності та готовності бачити та приймати один одного такими, якими вони є насправді.