Моя незалежність зменшувалась у міру того, як за вказівкою дочки поступово скорочувався мій життєвий простір та свобода. Спочатку мені забороняли виходити у вітальню до телевізора, потім на кухню під час їжі мого зятя Андрія і в результаті мій світ звузився до однієї кімнати. Навіть дружні візити сусідів до мене були обмежені для його зручності. “Мамо, всі зайняті. Просто відпочинь у себе в кімнаті. Навіщо тобі кликати когось?”, – наполягала дочка, не звертаючи уваги на мою зростаючу замкнутість і слабкість. Візит старої подруги виявив мій занепад сил та змусив її рішуче втрутитися.
“Тобі всього сімдесят. Подивися на себе!” – Вигукнула вона, а потім твердо сказала моїй дочці, – “Вона приїде до мене погостювати. Жодних заперечень!”. З небажанням моя сім’я погодилася, і в сільському будинку моєї подруги я знову набула самостійності: займалася повсякденними справами, насолоджувалася суспільством і відновлювала життєві сили. Почуваючись помолоділою, але не бажаючи повертатися в ув’язнення, сусідський продаж будинку запропонував вихід.
Зіткнувшись з моєю новонабутою наполегливістю та вимогою поваги чи фінансової компенсації за незалежність, моя сім’я була приголомшена. “Ти нездорова! Зовсім з’їхала з глузду!”, – запротестували вони, але я твердо стояла на своєму, заявивши, що хочу жити на своїх умовах. Переїхавши до сусіднього від подруги будинку, я повернула собі своє життя, залишивши позаду деспотичну опіку дочки. Тепер, поряд з подругою, я вибираю гідність і самодостатність, непохитно вирішивши забезпечити собі благополуччя і радість у похилі роки.