Коли я переїхала до Італії на заробітки, моєю метою було покращити життя для мене та моєї дочки. До 45 років у мене ніколи не було власного куточка. Після заміжжя я жила з чоловіком та його батьками, а після розлучення ми з дочкою спочатку винаймали квартиру, а потім повернулися до сільського будинку моєї матері. Переломний момент у моїй історії настав, коли сільські жінки почали працювати за кордоном.
Скориставшись нагодою, коли донька навчалася в університеті, а мама була здорова і могла допомогти онучці, я теж поїхала. Через шість років, коли моя дочка вийшла заміж, я подарувала їй квартиру, що було особистим досягненням, тому що за ці роки я зробила те, чого не встигла зробити за все своє життя. Вони жили з її чоловіком у гармонії, а я регулярно надсилала їм свій заробіток. Коли з’явилися дві онуки, ми задумалися про ширше житло. Планувалося продати їхню квартиру та купити великий будинок, де зможу жити і я після повернення.
Однак недавно один чоловік зробив мені пропозицію. Підходячи до своїх 60 років, я задумалася: якщо не зараз, то коли? Жити з дочкою означало б стати нянькою. Тому я вирішила пожити на своє задоволення, підшукуючи квартиру вже собі. Однак тут виникла проблема: моє рішення засмутило мою дочку, яка розраховувала на великий будинок. Вона відчула себе обділеною, віддалилася від мене, забувши, що я купила їхню нинішню квартиру.