Нещодавно я дізналася, що знову ваrітна. Щиро кажучи, ця новина мене мало не збила з ніг. Як ми вчотирьох помістимося в крихітній однокімнатній квартирі. Я сильно нер вувала і весь час переживала. З Миколою ми одружені майже дев’ять років. За весь цей час ми змогли накопичити лише на однокімнатну маленьку квартиру, і ніяк не планували більше однієї дитини, проте доля розпорядилася інакше. Я повідомила батькам, що ваrітна вдруге, вони сильно зра діли, але на прохання помінятися з нами своїм житлом не захотіли.
Навіть на якийсь час нас не хотіли пустити до себе, адже у них велика простора трикімнатна квартира. Я не розумію, навіщо їм така велика квартира. У них навіть є дача з усіма умовами комфортного життя. Мій чоловік згоден там зробити ремонт та оновити все, аби батьки з’їхали, але вони ніяк не погоджуються. Адже для їхнього здо ров’я краще. Як же добре жити на свіжому повітрі та подалі від міського пилу! Тим більше, що вони пенсіонери, у місті їх нічого не тримає. Вони можуть завести господарство, засадити город і жити там на втіху. Але батьки навіть чути про це не хочуть. Навідріз відмовилися змінити квартири.
Кажуть, що вони не звикли жити у тісноті. А як ми? Адже в нас вибору немає! Батьки чоловіка також не можуть допомогти нам вирішити квартирне питання. Вони розміняли свою двокімнатну квартиру, щоб куnити житло для дочки, а Микола лишився за бортом. Всі так радіють онукам, але ніхто не хоче подбати про їхнє благополуччя. Невже так важко увійти в становище та простягнути руку доnомоги своїм рідним дітям? Виходить, що ми з чоловіком маємо розраховувати тільки на самих себе. Наші батьки ще досить молоді, тож про спадщину думати нема сенсу. Я розумію, що ми – дорослі самостійні люди, маємо самі вирішувати свої проблеми, але зараз ми потрапили у важку життєву ситуацію, а доnомогти нікому.