Люди по-різному реагують, коли дізнаються історію мого життя. Хтось каже, що це гідно поваги, а хтось жаліє мене. Найбільше я не люблю жалість. Роки моєї молодості зовсім не були схожі на роки життя моїх ровесниць. Точніше, були, але все змінилося в один момент. Я повернулася з пар додому, мені тоді ледь виповнилося вісімнадцять. У спальні діти грали. У мене є три молодших брата. Близнюки Саша, Міша і Олексій, який старший на два роки. Діти складали будиночок з кубиків. Льоші тоді було шість років. Поспостерігавши за їх грою, я все-таки запитала:
-Льошка, а де мама? Брат, не відриваючись від гри, відповідає: -Ми пролили кисіль, мама розсердилася і пішла, сказала, що більше не повернеться. Я тоді подумала, що мама просто спустилася до сусідки провітритися. Півроку тому не стало мого батька, мама з тих пір сама не своя. Ясна річ, їй важко забезпечувати одною чотирьох дітей. Через годину, коли мама так і не повернулася, я спустилася до сусідки, щоб знайти її. Але там мами не було. Я встигла обдзвонити всіх знайомих, але ніхто не знав, куди вона поділася. Коли вона не прийшла і вночі, я вже й не знала, що думати. Мама не прийшла і через тиждень. Так я залишилася одна з трьома маленькими дітьми.
Родичі нічим не могли мені доnомогти, а може просто не захотіли. Довелося мені покинути універ і знайти роботу. Для братів я стала мамою, прийшлося навчитися самій справлятися з домашнім господарством. Льоша згадував маму і часто запитував про неї, іноді я помічала, що він nлаче ночами. Молодші діти забули її раніше. Я так і не вийшла заміж, бо все життя присвятила тому, щоб поставити на ноги братів. Чи шкодую я про своє рішення? Ні, так просто склалися обставини, довелося викручуватися. Зараз я з великим задоволенням нянчусь з племінниками. Через багато років я дізналася, що мама втекла в Італію з kоханцем. Після її втечі ми не спілкувалися жодного разу.