Нещодавно зі мною така ситуація сталася, що це просто сюжет для повчального, короткометражного фільму. Коротше кажучи, я стою в черзі в супермаркеті. Переді мною цікава парочка. Дівчина на підборах, як мінімум, п’ятнадцяти сантиметрів, а на обличчі три шари тонального крему, губи наче кожну вжалила бджола, вони виглядають як дві силіконові сосисочки. Одягнена ця красуня в топ з тигровим принтом та обтягуючі джинси. Її кавалер у харизматичності не поступається.
Виходець з Кавказу, з величезним животом, що схожий на живіт жінки на дев’ятому місяці ва rітності, і товстим золотим ланцюгом на шиї з безліччю складок. Перед ними старенька, звичайна пенсіонерка. Бабуся тремтячими руками перераховує копійки, щоб розрахуватися за пакет яблук. Парочка характерно зітхала і невдоволено стискала губи.
А касирка їм потурала, закочуючи очі і намагаючись прискорити бабусю: -Жінко, не можна це все робити вдома, га? Ви чергу затримуєте! Якщо у вас немає rрошей, то не потрібно взагалі до магазину ходити та заважати людям! Через її верескливий, високий голос, старенька перехвилювалася, монетки з тріском випали в неї з рук. А касирка вибухнула новим потоком обурення: -Відійдіть! Не заважайте людям робити покупки!
Через вас тут вже черга зібралася! Як же набридли ці пенсіонери, стоять і годину копійки рахують. Щиро кажучи, мені хотілося запустити в неї чимось. Мабуть, моє щире бажання справедливості було почуте небесами, і незрозуміло звідки виник керуючий, який почув її верески. Холодним поглядом окотив касирку, виписав їй штраф і запевнив, що її буде звільнено наступного тижня. Миттєва карма.