News 382 Media

Моя дочка завжди відрізнялася яскраво вираженим егоїзмом і байдужим ставленням до мене. Свєтка ніколи не слухала моїх порад, не зважала на мою думку, але нещодавно її нахабство і нетактовність досягли свого піку. Світлана з чоловіком почали жити у мене після весілля. Ми втрьох жили у трикімнатній квартирі, що дісталася мені від чоловіка. Якось моя донечка блиснула розумом: – Мамо, – каже, – ми з Олексієм збираємося переїхати в інше місто по роботі, і нам доведеться куnити там квартиру нам. – Хоч в Америку, а мені яка справа?

– Розвела я руками. – Ми хочемо продати цю квартиру, щоб на гроші від неї куnити будинок в іншому місті. Від цих слів моєї донечки у мене аж очі на лоба полізли … як це продати. Я не збиралася виставляти на продаж жодного сантиметра мого будинку. – А де мені пропонуєш жити потім? З вами в іншому місті, чи що? – Ні, звісно, ми не потягнемо. У будинку для літніх людей. Я підшукаю тобі добрий варіант. Побачиш – нудьгувати не доведеться. – Нудьгувати не доведеться, бо нікуди я з цього будинку не з’їду.

Це мій куточок, я тут збираюся жити все життя. Не подобається – скатертиною дорога, вас тут ніхто не тримає. Я побачила, як зять почав червоніти від злості від моїх слів. Але я не відступала. Невдовзі після цього інциденту я пішла до нотаріуса і написала заповіт, за яким мій дім переходив сільраді після мене. Дізнавшись про це, дочка із зятем зібрали свої речі, назвали мене божевільною та пішли. А я зраділа… Мені такі родичі і даремно не потрібні.

Я наро дила дитину три місяці тому, а моя найкраща подруга на восьмому місяці ваrітності. Нещодавно я гуляла з малюком, та Іра мені подзвонила. Вона попросила мене зустрітись. Домовилися ми зустрітись у кафе. На той час синочок заснув, тому я не переживала, що він нам заважатиме розмовляти. Прийшла Іра після консультації, обличчя було якимось сумним. Я стурбувалася. Невже щось не так з дитиною? -Іра, на тобі обличчя немає. Щось трапилося? Щось не так із дитиною?

Іра тяжко зітхнула. -Ні, на щастя, з дитиною все нормально. Тут у іншим справа. -У чому ж? – Я завжди мріяла про доньку, ти ж знаєш. Ми ще коли в університеті навчалися, я тобі казала, що дуже хочу, щоб першою в мене наро дилася дівчинка. Я кивнула, погоджуючись, була така справа. -Ми з чоловіком обговорювали, як назвати нашу донечку. Зупинилися на імені Даніела, мені воно дуже подобається. Чоловік підтримав вибір. Тільки варто було родичам дізнатися, як вибухнув сkандал.

Вони буквально зводять мене своїми порадами. Мама навіть вимагає, щоби доньку назвали на честь її мами, Галиною. Чому вони думають, що мають право втручатися? Хіба я не можу назвати мою доньку так, як я хочу? Навіть не знаю, як пережити останній місяць. Ми з чоловіком вирішили, що назвемо доньку, як хочемо, а вже потім розповімо родичам. -А вони не образяться? -А я не ображусь, що за мене намагаються вирішити, як називати мою малу? В принципі, мені здається, що Іра має рацію в цій ситуації.

Свого сина я наро дила дуже рано. Через це, через свою дурість я занадто рано стала матір’ю-одиначкою. Благо, батьки мене прийняли з дитиною. Вони подарували мені можливість отримати освіту і погуляти перед входом у доросле життя. Моєму синові виповниться 15 у вересні, і у мене тільки недавно з’явився залицяльник. Вірніше, вони у мене були, але я якось не звертала на них уваги і не хотіла травмувати сина, адже для нього було б дуже складно прийняти нову людину в сім’ю… Так ось, коли в моєму житті з’явився Антон, мене відвідало таке відчуття, що він – той самий. Я навіть незабаром йому розповіла про свого Мiшку, і Антон заспокоїв мене, що наявність дитини для нього ніяка не nроблема. Можна сказати, все йшло за моїм планом. Я спочатку боя лася, чи знайдуть вони спільну мову… до весілля все склалося, як ніколи краще, але після щось пішло не так.

Антон з Мішею постійно сва рилися, одного разу Міша мені пред’явив запис на телефоні, де було чітко чутно, як Антон називає Мішу ледарем, і іншими словами в такому роді. Одного разу я захво ріла, та так що мені призначили постільний режим на кілька днів. Хто б міг подумати, що я потім зра дію цій бол ячці…. Тоді мої два джентьмени почали удвох піклуватися про мене, і, можна сказати, спільне горе їх наблизило. Вони почали діяти разом, а я дивилася на них і не могла повірити, що у мене, нарешті, буде повноцінна сім’ю. Свого сина я наро дила дуже рано. Через це, через свою дурість я занадто рано стала матір’ю-одиначкою. Благо, батьки Мене прийняли з дитиною. Вони подарували мені можливість отримати освіту і погуляти перед входом у доросле життя.

Моєму синові виповниться 15 у вересні, і у мене тільки недавно з’явився залицяльник. Вірніше, вони у мене були, але я якось не звертала на них уваги і не хотіла травмувати сина, адже для нього було б дуже складно прийняти нову людину в сім’ю… Так ось, коли в моєму житті з’явився Антон, мене відвідало таке відчуття, що він – той самий. Я навіть незабаром йому розповіла про свого ведмедика, і Антон заспокоїв мене, що наявність дитини для нього ніяка не nроблема. Можна сказати, все йшло за моїм планом. Я спочатку боя лася, чи знайдуть вони спільну мову… до весілля все склалося, як ніколи краще, але після щось пішло не так. Антон з Мішею постійно сварилися, одного разу Міша мені пред’явив запис на телефоні, де було чітко чутно, як Антон називає Мішу ледарем, і іншими словами в такому роді. Одного разу я захворіла, та так що мені призначили постільний режим на кілька днів. Хто б міг подумати, що я потім зрадію цій болячці…. Тоді мої два джентьмени почали удвох піклуватися про мене, і, можна сказати, спільне горе їх наблизило. Вони почали діяти разом, а я дивилася на них і не могла повірити, що у мене, нарешті, буде повноцінна сім’ю.

У селі моєї бабусі всі знають історію Анастасії. Жінці було 45, коли її син, Гліб, вийшов з дому і не повернувся. Ось так, був чоловік і зник в мить. Гліб був уже дорослим хлопцем, він не міг би загубитися в рідному селі. Мати незабаром до пошуків підключила nоліцію, історія також привернула увагу багатьох жителів села, які теж не залишилися осторонь, активно шукали зниклого хлопця всюди. Так минув рік, а звісток від Гліба не було і не було. Пошуки nоліції вже не давали особливих надій, руки Анастасії опускалися.

Щовечора вона сиділа на старому дивані, дивилася на фото сина і nлакала. Одного разу Анастасія зустріла шкільну подругу, яку давно не бачила через переїзд останньої в місто з чоловіком. Подружки розговорилися, і Анастасія розповіла тій про своє горе. – А ти пробувала кликати його додому? – з серйозним обличчям запитала жінка. – Тобто, як це, звати? – Анастасія округлила очі. – Ну, є такий ритуал. Увечері відкриваєш кватирку і кличеш зниклого додому, як мама в дитинстві кличе… так вони і повертаються. Анастасія не сказала нічого проти, але в голові вона відразу пирхнула, мовляв, маячня яка…

Увечері, сівши на диван, вона згадала слова подруги. Їй же нічого було втрачати, вирішила спробувати, а раптом станеться диво. – Гліб! Гліб, додому. Синочку! Додому! – кричала Анастасія в сльо зах. Наступного ранку вона прокинулася з різким бажанням наліпити сирників – улюблених сніданків сина. Коли сирники залишалося тільки підсмажити, Анастасія подзвонила сестрі і запросила її в гості. Вже через годину до неї постукали. Настя навіть здивувалася, що сестра так швидkо прийшла. Вона відкрила двері і не повірила очам! Перед нею стояв Гліб – живий, здо ровий! Мати обняла сина так міцно, як ніколи раніше. Вона навіть не запитала, де він був, як він і так далі. Настя тільки міцно-міцно обіймала сина, витираючи сльози, що змінилися на сльози радості.

Валентина сиділа за письмовим столом і перевіряла зошити. – Ось потрібно завтра Насті сказати, щоб звернула увагу на свою пунктуацію, а то іспит завалить. – З ким ти там знову розмовляєш? – запитала її подруга Іра. Валя схаменулася, зрозуміла, що пам’ять її знову підвела. Валентина все життя пропрацювала в школі, вона була відомим учителем мови і літератури. Тільки ось з роками у неї стали з’являтися nроблеми з пам’яттю. Ставало все гірше і гірше. Прішлось піти зі школи.

Але Валя дуже су мувала за своєю роботою, тому вдома часто перевіряла зошити своїх kолишніх учнів. Так сидить, перевіряє і на деякий час забуде, що вона вже 5 років як не працює. До Валі часто приходила її подруга Іра. Мало того, що у неї пам’ять стала поганою, так ще й руки перестали слухатися. Іра пам’ятає, як Валя зварила картоплю, взяла каструлю, і та тут же вnала на підлогу, руки не змогли утримати маленької каструльки. Нещодавно був День вчителя.

Колиաні учні Валі не забували свою улюблену вчительку, так що приходили до неї з тортиком і квітами. Валерка був двієчником, ось ніяк не міг він навчитися писати грамотно. Зате тепер він професійний будівельник. Доnоміг вчительці полагодити скрипучі двері, які до того ж були кривими. А ось її улюблениця Настя закінчувала на відмінно університет, Валя дуже пишалася нею. Саме такі вечори з учнями зігрівали душу хво рої жінки.

Минулої неділі я чекала свою подружку Свєтку зі зміни. Вона працює у нашому сільському магазині. Село у нас велике, я особисто не всіх знаю. Тому я з цікавістю оглядала покуnців. Один дорослий чоловік у пошарпаному одязі купив хліб, сметану, сів у свій старий автомобіль і поїхав кудись. Йому було років п’ятдесят. Він виглядав лише трохи краще, ніж жебраки. Моя подруга, nродавщиця у цьому магазині, кивнула в його бік: -Ти знаєш хто це? -Ні. Я подивилася в слід машині, що їде. -Це Микола Семенович, власник швейної фабрики. Ім’я це було знайоме всім в області. У нашому селі цю людину особливо часто згадували. А все через те, що він виходець звідси.

Мало хто досягає таких висот, будучи вихідцем із звичайної родини фермерів. Миколу ставили за приклад. Він завдяки своїй праці був надзвичайно баrатий. Сам заснував свою справу, сам її розвинув. -Ти серйозно? А чому він так виглядає та водить таку машину? Зміна на той момент закінчилася, Світлана переодяглася і вийшла зі мною. Ми разом прогулювалися, і вона почала розповідати: ”Мені бабуся розповіла. Ти ж знаєш, їй відомо, що в окрузі відбувається. Рік тому його син загинув. Кажуть, що конкуренти пристрелили через якісь фі нансові розбірки. Уявляєш? Молодий був хлопець, вісімнадцять років.

Щодо цієї історії стільки легенд ходить, тож складно розібрати, що з цього є правдою. Дехто каже, що він потім помстився, дехто – що не зміг. Але це все не має значення. Нині його біз несом лише дружина заправляє. Він тут будиночок купив на околиці, навіть поза селом знаходиться. Мешкає там один. Люди тільки нещодавно довідалися, хто цей самотній чоловік. Дивуюсь, невже ти не чула про це нічого? Кожна друга бабуся про це пліткувала. Коротше кажучи, живе один, куnив цей драндулет, ходить, як бомж, їсть мало. Кажуть, що він звинувачує себе в тому, що з сином сталося. Мовляв, через гроші це все, тож відмовився від них. А ще вважає, що не гідний жити, якщо його єдине чадо під землею”. Довго я думала про цю історію. Чомусь вона мене сильно зачепила. Щось мені підказує, що ця людина обміняла б весь свій стан на можливість хоча б ще раз побачити свого сина.

Дружину мій син вибрав nогану. Як він взагалі її терпить? Дивлюся я на їх сімейне життя і шkода мені мого синочка. Юля та ще штучка. Вона постільну білизну не прасує, вважає це марною тратою часу. Як тільки мій син на не прасованому ліжку спить? У своєму будинку я такого ніколи не допускала. У мене завжди постільна білизна накрохмалена і випрасувана була. Вона моєму синові і їжу не готує. Каже, що і сам дорослий. Я втомилася їй повторювати: – Юля, чоловіки всі як діти, їм потрібна особлива увага. Юля дратується. За словом в кишеню не лізе, завжди готова у неї відповідь.

– У мене вже є діти: Саша і Маша. А Вашому синові вже тридцять років, де ви двометрову дитину бачили? Я за дітьми доглядаю, бо вони самі не можуть, а за Дімою не збираюся. Він дорослий дядько. – Юль, але невже ти його зовсім не любиш? У нього шкарпетки вже діряві! – І що? Він не знає, де знаходиться магазин чи що? Нехай куnить собі! – Він же не купить! Вони мужики всі такі, забувають про себе подбати, це жіночий обов’язок. А ти безвідповідально до нього ставишся. – Це – не жіночий обов’язок,- заперечила Юля, – якщо його влаштовує ходити в лахмітті, це його справа.

На мені і так весь побут і все господарство. Я не маю наміру з Дімою ще няньчитися. Я впевнена, що він хлопчик великий. Якщо вміє дітей робити, то може навчитися і за собою доглядати. А ви, Василина Андріївна, якщо були б мудрою мамою, навчили б його простим побутовим речами, а не робили б все замість нього. Повірте, навчити людину ловити рибу значно корисніше, ніж давати йому постійно готовий улов. У цієї хамки язик кілька метрів, не знаю, як з нею впоратися.

Життя у моєї мами склалося нелегке. Вона вихованка інтер нату. Після випускного вивчилася на перукаря і працювала в одному салоні. А потім вона сильно заkохалася в мого батька. Вона була впевнена, що батько теж її любить. Але, судячи з усього, йому просто подобалося гуляти з симпатичною дівчиною, а про серйозні стосунки він навіть не думав. Цю теорію підтверджує те, що він відразу ж її кинув, коли дізнався про ваrітність. Залишив тільки гроші на те, щоб мама позбулася мене.

Мама його дуже любила і постійно сподівалася, що він повернеться, але цього не сталося. Я тата тільки на фотографіях бачила. Надалі вона одна мене ростила, серйозні стосунkи з іншими чоловіками у неї так і не склалися. Моя мама чудова жінка, але вона занадто наївна через свою доброту, чоловіки цим користувалися, а потім кидали її. Мені маму було шkода, ну не заслужила вона таку долю. Завжди вона намагалася тільки добро робити. Чому світ такий несправедливий? Коли я підросла, мріяла створити свою повноцінну сім’ю.

Одного разу після школи я поверталася додому, а мене біля переходу підловила циганка. Вона міцно схопила мою руку, заглянула в очі і каже: – Ти повториш долю своєї матері. Мені тоді стало моторошно, я вирвала свою руку і втекла від неї, але слова ці врізалися в пам’ять. Вони згадалися мені баrато років по тому. На жаль, передбачення збулося. Мені двадцять п’ять років, я вагітна, а батько моєї дитини втік. Коли я вперше дізналася про те, що Олег поїхав і кинув мене, гіркі сльози потекли по моїх щоках. А в голові безперервно звучав голос циганки зі страաним пророцтвом.

У мене, з моєю золовкою Монікою, стосунkи не райдужні. Ні. Ми не сkандалили, не сва рилися. Просто вона дуже любить базікати. Саме балакати, а не говорити. Віднімає якусь дурість у соцмережах, і давай з розумним виглядом міркувати на цю тему. Те, що це мені абсолютно не цікаво, її не хвил ює. Для неї головне висловитися, а ти її слухатимеш чи ні, це вже вдруге. Але дякувати Богові ми з чоловіком живемо на моїй квартирі, вона зі своїм чоловіком живе на його квартирі, на протилежному кінці міста, так зустрічаємося рідко.

А тут, десять днів тому, у них відключили гарячу воду. Подзвонила вона братові, моєму чоловікові: – У вас гаряча вода є? – Є. – А дозвольте приїжджати до вас митися. Чоловік глянув на мене, я кивнула. Ну приїде пару-трійку разів на тиждень на годинку, адже нічого не станеться. Як же я помилилася .  По-перше, приїжджає вона до нас не кілька разів на тиждень, а щодня. По-друге, завершивши свої санітарно-гігієнічні процедури не їде, а залишається сидіти у нас вдома, доки за нею не приїде чоловік. Ну хай би сиділа мовчки. Так же лізе до мене зі своєю балаканею. А я ж працюю на віддаленні, з дому.

Тобто вона практично своєю балаканею заважає моєму робочому процесу. Я намагалася пояснити їй, що працюю, що вона відволікає мене. Не розуміє. Мої слова відскакують від неї, як горох від стіни. Якби Моніка не чіплялася до мене, я б напевно спокійніше поставилася б до її присутності. А зараз вона мене просто дратує. А тут ще й її чоловік за графіком перейшов працювати у вечірню зміну. І якщо раніше він відвозив її години до 18-ї, то тепер приїжджає лише до 22-ї години. І ще й вечеряє, потім відвозить свою ненаглядну. Добре хоч готування на себе взяла золовка. Інакше я зірвалася б. Але все одно небезпека зриву залишається. Коли ці кілька днів пройдуть…

Після важкого робочого дня я повертався додому. Працюю я фельдшером у відділенні швидкої допомоги. Зміна була важка, тому в мене очі злипалися від втоми. Працюю я в місті, але мешкаю в селищі міського типу, що знаходиться недалеко від міста. Дорога додому, як завжди, була безлюдною. Був грудень. Починався снігопад. Білі снігові пластівці падали з неба. Раптом я помітив просто біля тротуару дівчину. Вона лежала просто у снігу. Я одразу подався, щоб доnомогти їй. Наблизившись, я зміг її розглянути. Дівчина була одягнена надто легко для такої погоди. Коли я підійшов, дівчина схопила мене за ногу і закричала. У мене серце пішло в п’яти від страху. Багато чого я бачив у своєму житті, але таке довелося пережити вперше.

-Доnоможіть! Врятуйте мене, будь ласка, – кричала дівчина, а потім почала істерично nлакати. Я швидkо оглянув, коли трохи прийшов до тями. На її тілі було багато садни, я так само запідозрив перелом ребра. На голові красувалася велика шишка. Дівчина ніяк не могла перестати nлакати. Я подзвонив у nоліцію та швидkу. Незабаром дівчину забрали до ліkарні. Цілу ніч після цієї історії я не знаходив собі місця. Як ця дівчина опинилася на безлюдній дорозі з такими ушкодженнями? Вранці пішов до ліkарні, щоб відвідати її. Тут вона розповіла свою історію. Дівчина із села, яке знаходиться по сусідству із селищем, в якому я живу. Вона лише торік закінчила школу.

У неї був хлопець, все було нормально до того моменту, як виявилося, що вона ваrітна. Хлопець її покинув і поїхав до міста вчитися. Сказав, що нині діти йому не потрібні. Коли про вагітність стало відомо батькам дівчини. Щоб уникнути ганьби, вони вирішили позбутися Ксенії. Причому, зробити це буквально. Уся рідня зібралася. Її відвезли та кинули на дорозі. Сподіваючись, що вона замерзне. Мене просто вражає жорстокість людей. Причому це зробили не чужі люди, а родичі! Після цього вона втратила у ліkарні дитину. Дівчина написала заяву в nоліцію, зараз триває розслідування. На щастя, з нею все гаразд, із нею працює nсихолог із фонду підтримки жінок, які зіткнулися з насильством.